Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Певно, на варту, а потім – заціпило. Мабуть, те, що гримало, пішло, а варта помаячила на стінах і зникла. Полягали спати, то ані шелесне, ані скрипне: фортеця наче вимерла.
– Яремо! – покликав Сулима джуру. – Погукай Саврана і Кикошенка. Павлюк! Де Павлюк?
– Я тут, батьку, – вирнув з темряви сотник реєстровців. – Давайте вже ворушитися, чи що. Бо мої хлопці ще й поснуть у цій балці.
– Я тут, – підійшов Савран.
– Але ж і курити хочеться, аж вуха попухли, – підійшов за ним і Кикошенко. – А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисеті лежить.
– Доки не візьмемо фортецю – про люльки забудьте! А тепер – присядемо на удачу та й почнемо. Доки до фортеці підійдемо, буде вже за північ. Дай Боже, щоб усе скінчилося, як і задумано. Тож починаємо. Тричі кигикне чайка – вперед. Першим до рову підходить Савран з своїми хлопцями і перекидає містки через рів… Стривайте, спершу треба прибрати вартівника, котрий куняє в будці перед брамою замку.
– Цього беру на себе, – озвався Савран.
– За Савраном рухається Кикошенко з козаками, котрі несуть драбини, – уточнював Сулима. – Тоді Павлюк із своєю сотнею. Шаблі в зуби – і на мури. Кому що невтямки? Зичу вам успіху. Ярема і Гнат Кодак залишаються при мені. Все. З Богом.
Отамани один за одним зникали в темряві. Гуня, приклавши долоні до рота, тричі кигикнув. У балці, як і перше, було тихо, та ось враз звелися темні постаті і почали нечутно підніматися схилами балки. Першими з перекидними містками вийшли з балки савранівці. Сулима постояв трохи, доки повз нього проносили довгі містки та драбини, і, впевнившись, що все гаразд, подався до фортеці. Ярема Летючий та Гнат Кодак ледве за ним встигали.
Обігнавши штурмові загони, Сулима одним з перших наблизився до фортечного рову. Прислухався. Тихо. Німо. Тільки Дніпро внизу наче зітхає, та глухо й невгамовно шумить Кодацький поріг. Вперед пішов Савран з козаками – знімати вартового – і зник за рогом. Невдовзі звідти повернувся козак, шепнув Судимі:
– Вартовий у будці й не тріпнувся, на тім світі вже додивляється сни. Савран велів передати, що треба починати.
– Починайте, – велів Сулима.
Козаки пронесли містки, й вони нечутно лягли на рів. Щоправда, один місток вислизнув було з рук і сповз краєм у рів, але козаки гуртом його витягли. Ледве містки були покладені на рів, як павлюківці, допомагаючи кикошенцям нести драбини, опинилися по той бік рову на валу, з-за якого ледве бовваніли дахи замкових будівель. Як і перше, в фортеці було тихо, під мурами темно. Тільки за товстелезними мурами чулося якесь неясне шурхотіння та шамрання, наче хтось зітхав чи задихався. А може, то тільки так вчувалося. На мурах не видно жодної постаті. Спить ворог чи притаївся?
Трохи поморочилися з драбинами. Вони були довгі, хисткі й не вміщувалися на валу між ровом і мурами. Розвернутися було ніде, тож доки кінець драбини переносили через рів, верх вже піднімали на мури. З валу осипалася земля й тихо шурхотіла у рів. Сулима жував кінець вуса: не вистачало, щоб якась каменюка зірвалася у рів. Але все обійшлося без шуму і швидко. Ось уже павлюківці зібралися на