Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

      – За мною, запорожці! – загримів бас Кикошенка.

      – Вперед, козаченьки! – десь у темряві кричав Савран.

      – Сла-ва!..

      У фортеці зчинилася паніка. Драгуни вибігали з хат, але годі було розібрати що-небудь в суцільній темряві, ґвалті, що вирував з усіх боків… По східцях у фортечний двір вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи їх. Тільки спалахи від пістолів та рушниць на короткі, невловимі проміжки освітлювали колотнечу.

      Сулима пробіг стіною, перестрибуючи через трупи вартівників, і швидко спустився у двір. Там, у темряві, клекотіла-бушувала кривава січа. Сулима з ходу врізався в ту круговерть. Жарке змагання було біля хат і землянок, де скупчилися драгуни, попід фортечними стінами.

      Як навіжений, носився Остап Кикошенко, шабля так і миготіла в його дужих руках. Він уже встиг запалити люльку і тепер, стинаючи драгунам голови, жадібно смоктав свій смачний, як він любить казати, тютюнець. Мідна люлька так і пашіла в нього під носом, навсібіч сипались іскри, а Кикошенко рубав… По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув:

      – Фортецю взяли, люльку встиг посмоктати, можна й на той світ, коли не зумів на цьому розминутися з кулею…

      Драгуни відступали в глухі закутки фортеці, вже й не сподіваючись на рятунок. Там їх і прикінчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свічку, що блимала на долівці, а біля неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках.

      – Молитися зібрався? – кинувся до нього отаман. – Пізно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тім світі сам побалакаєш з Богом.

      – Я – комендант Кодацької фортеці французький дворянин Жан Маріон! – вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. – Ви, запорожці, воюєте не за правилами. Я протестую! Ви вночі, як злодії, перелізли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!

      – Не по-лицарському, кажеш? – Сулима невідворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. – Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському?

      Комендант з криком кинувся на Судиму з шаблею в руці, але Сулима, зробивши випад, легко вибив її з руки нападника.

      – Відвоювався, німчура!

      – Я не німець, я француз, – кричав Маріон, задкуючи до стіни.

      – Ти – ворог мого народу!

      Маріон кинувся до столу, схопив ніж і по саму колодочку загнав його собі в живіт.

      – Хоч вмерти по-людському зумів, чужинський найманцю! – сказав Сулима і відвернувся.

      – Він помер ще тоді, як прийшов сюди, – обізвався позаду Павлюк.

      – Живий, сину? – кинувся до нього Сулима.

      – Живий, батьку.