Війна лайків. Зброя в руках соціальних мереж. P.W. Singer
технології змінювали політику, підриваючи одні сили й водночас благословляючи інші. Попри незмінний оптимізм винахідників щодо соціальних перспектив та миру в усьому світі, кожна технологія врешті-решт переходила на військові рейки.
Менше з тим, усі технології пов’язувало одне важливе обмеження. Користувачі могли налагодити тільки безпосередній зв’язок, спілкуватися сам на сам, як за часів телеграфу чи телефону. Або ж один користувач міг зв’язатися з багатьма одночасно, як за поширення друкарського верстата чи радіо або телебачення.
Жодна технологія не могла робити все одразу. До появи ARPANET.
Перша комп’ютерна мережа зростала швидко. Не минуло й кількох тижнів після з’єднання комп’ютерів у Каліфорнійському та Стенфордському університетах у жовтні 1969-го, як до вечірки приєднався комп’ютер у Санта-Барбарі, а потім іще один у Юті. До 1971 року об’єдналися комп’ютерні лабораторії п’ятнадцятьох університетів. У 1973-му мережа провела своє перше міжнародне з’єднання, приєднавши комп’ютери Норвезької сейсмічної групи, що відстежували землетруси та ядерні випробування.
Маючи перед собою сміливу ідею комп’ютерного зв’язку, яка сьогодні вже довела свою ефективність, об’єднання охоплювало дедалі більше університетів та лабораторій. Однак замість приєднання до ARPANET багато з них запускали власні міні-мережі. Одна поєднувала комп’ютери Гаваїв (з чарівною назвою ALOHAnet та MENEHUNE); інша працювала в Європі. Ці міні-мережі становили неочікувану проблему. Замість утворювати єдину «галактичну» мережу комп’ютерний зв’язок ставав розділений на кілька невеличких груп. Ба гірше, кожна мережа мала власну інфраструктуру та керівний орган. Це означало, що мережі не можна легко з’єднати між собою. Кожна з них установлювала власні правила щодо всього: від обслуговування мережі до спілкування всередині неї. Якби не можливість установити спільний протокол, щоб керувати цією «мережею мереж» («Інтернетом»), то поширення застрягло б надовго. Саме тут на сцену вийшов Вінтон Серф.
ARPANET затіяли Дж. К. Р. Ліклайдер і Роберт В. Тейлор, але як «батько Інтернету» по праву відомий Серф. Ще в підлітковому віці він навчився кодувати комп’ютерне програмне забезпечення, пишучи програми для випробування ракетних двигунів. Цей молодий дослідник був членом команди Каліфорнії-Стенфорда, що з’єднала нову мережу Пентагону.
Усвідомлюючи, що проблема сумісності не дозволить комп’ютеризованому зв’язку досягти більшого масштабу, Серф вирішив її розв’язати. Разом зі своїм другом Робертом Каном він спроектував TCP/IP (протокол керування передачею / протокол Інтернету) – адаптивну систему, здатну відстежувати та регулювати передачу даних експонентно розширюваною мережею. Фактично саме цей протокол дав ARPANET змогу зв’язати разом усі міні-мережі університетів по всьому світу. Він залишається кістяком Інтернету до сьогодні.
Протягом наступних