Вода з каменю. Саксаул у пісках (збірник). Роман Іваничук
моя, прийми мене на ніч,
А я тобі з серця свого віддам «на добраніч».
– Злізь із коня, жовнярику, та прошу до хати.
Поговоримо з тобою, заки прийде мати.
Летить ворон чорнокрилий та летячи кряче,
Не єдная дівчинонька за жовніром плаче…
Сухоровський наспівував пісню, яка мала нині прозвучати зі сцени, вона була довга і хотілося її співати всю до кінця, та почув серед тиші вкрадливі кроки, схопився – це лямури! – кинувся до сцени, там, над колосниками, в даху отвір… Але почув голос і спинився.
– Це я, Міхале Сухоровський, директор театру… – Камінський зупинився поодалік, похитав головою. – Що ж ви наробили, негіднику? – Підійшов ближче, сів у те крісло, де сидів Міхал, і бідкався: – Це ж вам не Клепарів, а театр. А щоб я краще був умер, ніж мав зв'язатися з вами, волоцюго ви непоправний… Таж тепер закриють театр не на час пошесті, а назавжди, ми давно владцям сіллю в оці… Та сідайте, сідайте, чого стовбичите? Нікуди ж не втечете, а ніч довга. Поставимо в цьому порожньому залі виставу-діалог. Це буде щось нове… Ex, дав Бог росту, та не дав розуму… та сідайте вже!
– Що ви тут робите, пане директор? – спитав Сухоровський, вражений несподіваною появою Камінського. Присів поруч.
– Це я повинен би спитати, що робите тут ви? Я ж, як Ісус, прийшов у сей храм вигнати міняйлів і розбійників – чернь, в якої ви стали апостолом.
– Я зараз піду. А більше нікого тут немає… Тільки не розбійники вони і не міняйли. То чесні люди…
– І ви?
– Що – я?..
– Дякуйте Богу, що я відправив поліцію із службового ходу, хоч знав, що тут хтось залишився – кроки чув.
– Ваш порятунок мені не допоможе, мене впізнав лямур…
Камінський підійшов до свічника, що стояв над оркестровою ямою, засвітив свічку. Ожили декорації на сцені, над Ганнусиною хаткою заколихалися березові гілки. Міхал не відривав погляду від сцени, ніби чекав початку спектаклю, до нього озвався Камінський:
– Погана слава ходить за вами, Сухоровський. Я нічого не знав, коли брав у вас п'єсу. А потім вдавав, що не знаю…
Сухоровський повернув до директора голову. Якусь мить дивилися один на одного. Добрі тихі очі Камінського, обведені павутинкою зморшок, немов оцінювали красиве обличчя Сухоровського. Міхал впер у директора незалежно-нахабний погляд, напевне, цього погляду ніхто не витримував, та Камінський таки встояв, мусив встояти, щоб не дати переваги пройдисвітові над служителем муз.
– І звідки у вас такий симбіоз, здавалось би, зовсім не поєднаних між собою нахилів: злодійство і мистецтво? – наступав директор, щоб хоч на мить підкорити собі цього самовпевненого силача.
– Ох-ох, – зацмокав іронічно Сухоровський, – а я й не думав, що ви, пане Непомуцен, така ж дешевизна, як і всі… Ох-ох… Та ви аж на пальчики стаєте, коли до вашого театру заходить циркульний староста, ви танете як віск при появі в ложі директора поліції, а побачити в театрі губернатора – ваша заповітна мрія. Я ж до цих злодіїв навіть не вмився.