Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник). Роман Іваничук
дорозі всіляку голоту.
– Голота голотою, а грамотій у нас один, – мовив Івашко і помахав Осташкові рукою.
Осташка в Олеську знали всі. Він появився кілька років тому, а звідки – городяни не відали та й не цікавилися: багато ж люду – торгового, ратного, жебручого – мандрувало битим шляхом, що проліг з Угрів на Волинь. Осташка добре знали, хоч жив він далеко за кресом города, на узбіччі Білої гори, і називали його Каліграфом, бо умів він писати по-руськи, по-польськи й латиною: його послугами користувалися путні бояри, ленна шляхта, купці, цехмістри і навіть староста Олеського замку Івашко Рогатинський давав йому на перепис грамоти.
– Сідай, Осташку, – боярин зробив місце біля себе. – І який тебе люципер носить у таку стужу? Ще закостенієш десь по дорозі… Невже ти думаєш, що без тебе не відбувся б конгрес на Волині?
– Хай Бог віддячить вам, боярине, – всівся Осташко скраєчку біля старости, і коні рушили. – Я вже справді з ніг падав… Кепкуєте собі з мене, пане Івашку, бо маєте думку, що тільки ратні люди вирішують долю поспільства…
– А ти думаєш, що літописці – теж? То має щастя наша поспільність, що я затримався учора в маєтку Давидовича біля Шепеля. У свата мого будучого… судді нашого… – Івашко сказав це з притиском, наче не бажав зайвих розпитувань, помовчав, потім додав тим же жартівливим тоном: – Бо якби не наздогнав тебе, то ти б і закоцюб…
Осташко глянув на Орисю, закутану бараницею, вона прокинулась і дивилась на батька синіми холодними очима. Здивовано зиркнув на боярина.
– Дочку свою за сина Давидовича віддаєте? – перепитав.
В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Каліграф знітився і чемно вклонився Орисі:
– Щасти тобі, дівчино…
Вона промовчала, тільки перевела холодний погляд на нього, і згадався Осташкові скоморох Арсен і його слова: «А ми де пиво п'ємо…»
«Невістка Давидовича. Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, і далі питимеш у багачів пиво, не знаючи того, що воно відібране від тебе і подане тобі як милостиня. Ти і в Давидовича питимеш, коли покличе, і не пектиме тобі ялмужна, хоч, може, десь і сплесне на твоїх гуслях плач. Плач дитини, яка не знає, що її болить. Болить-бо тільки усвідомлений біль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на іншу – не гідний її любові скоморох, який грає на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпільманів[14] з псалтеріонами в руках, які йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено військо Сигізмунда! Де наш Жижка?»
Осташко позирав на боярина: чорні вуса і борода окреслили міцні м'ясисті губи, з-під кущистих брів дивилися у простір темні очі – видно, дочка у мами голубизну взяла, – про щось думав Івашко: упертість і сила зібралися у погляді й на стужавілому обличчі. І згадався Осташкові Свидригайло, якого бачив учора, – була подібність в обличчях цих двох мужів. Свидригайло – наш Жижка? О, ні… Він – ображений Ягайлом і Вітовтом литовський князь. Тому лютий. Болить йому булава, до якої ще не дотягнувся,
Вуличні співаки.