Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник). Роман Іваничук
стежкою на Циків, за яким бовваніла Біла гора. Зупинився біля воріт Галайди. Зайти б до приятеля – якби не Галайда, хто знає, де жив би тепер Осташко. Але тихо було на подвір’ї, – нема, певне, господаря дома, Галайду чути на все передмістя, коли він за роботою.
…Тоді, коли Осташко вперше опинився в Олеську, він перейшов уздовж незнайомим містом від Пушкарні до Брами і, не наважуючись пускатися в дорогу під ніч, попросився на нічліг до кушніра – той саме розвішував готові кожухи на подвір’ї.
«Заходи, заходи, заночуєш у Галайди!» – загалайкав кушнір з видубленим, немов юхт, обличчям. Він запросив подорожнього до хати й без кінця теревенив: за якусь годину Осташко вже знав усе про Олесько. Передусім дізнався, що ота велика калабаня посередині міста названа Галайдовим морем на його честь. Це колись, збувши добре кожухи на ринку, так напився, що, йдучи додому, забрів у калюжу і верещав як на пуп: «Рятуйте, хто в Бога вірує, у морі тону!»
«Що за твердиня он там, на горі? Понад сто років їй… Кажуть, ще за Юрія Тройденовича, князя галицького, збудували сей замок, а коли його отруїли в Луцьку, захопив фортецю Любарт. Ну, а потім з рук до рук. Були там ляхи й угри – хто не був. Слава Богу, Вітовт посадив у замку руську залогу, то й нам легше…»
«Про магдебурію питаєш? Ні, ще не запроваджена, проте й тут дає себе знати шляхетська хартія, яка прирівнює ляха до пана, а русина до хлопа… Але хто ти такий і що робити вмієш?»
«Зі світу я, добрий чоловіче, – відказав ухильно Осташко. – А вмію писати».
«Е-е, та це маєтність! – вигукнув кушнір. – За таким умінням і волосним суддею станеш. Залишайся тут, мандрівниче, коли ніде роду не маєш. Не пропадеш. У місті, правда, людно, але на Вороняках, сам бачив, опустіла одна хатина. Я поведу тебе завтра».
…Не чути Галайди – п’є десь загарливець. Осташко ще постояв трохи і подався у бік гір.
На схилі Білої гори, що на Вороняках – горбатому подільському хребті, який розігнав текучі води на північ і на південь, – притулилася хатина Осташка.
Крізь мале віконце видно увесь Олеськ. Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над сніговою завією, втопилися у зацвілих інеєм садах Теребіж, Циків і Волуйки; за валом, що наїжився частоколом і низькими баштами, мріє гостроверха ратушева вежа, до ратуші підсунувся прямокутний майдан. То ринок, двічі на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самій середині міста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро – Галайдове море. В різних кінцях города із гущі домів та склепів вистрелили бані трьох дерев’яних, критих ґонтом церков, а далі, аж за північним валом, ледве видніють заолеські села – Юшковичі, Ожидів, Кути, що принишкли на молочній рівнині.
На схід від міста, на віддалі гарматного пострілу, звелася з рівнини до неба Лиса гора, увінчана овальним замковим муром і високою гранчастою баштою. До замку крізь непрохідні влітку болота, що киснуть над гнилою Ліберцією й кожушаться рідким вільховим лісом та чагарями, ведуть дві обсаджені липами дороги: зі сходу – до Бродівської брами, із заходу – до Львівської. Перед нижнім валом дороги обриваються звідними