Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник). Роман Іваничук
фасаду мінилися різнобарвними візерунками; голубі, зелені, кармінові барви оживляли понуру споруду, робили її легкою, урочистою.
«Кожен мазок, кожен камінь, капітель, карниз – руські», – згадалась Арсенові постійна фраза майстра Симеона Владики, колись гордого, тепер хилого й пониклого, – нею він щодня утішав себе, йдучи до катедри робити вітражі. Ні, не втішав, визволявся з мурашника, шукаючи для своєї роботи, яку віддавав гнобителеві, вищого сенсу.
«Дури себе, майстре, дури. Вітражі руські, костьол же польський… А Хойнацький шукає себе в мурашнику ще інакше: поклявся, що не намалює портрета жодного пана, і, щоб жити, фарбує у магістраті двері, покриває бронзою фігури, виготовляє різноколірні скельця для ліхтарів, яких ставлять навколо ратуші. І все одно служить панам… А чим я себе здурю? Донині було інакше: я ще заробляв по-скоморошому, не брав грошей у сильних світу сього. Що ж придумати русинському музикантові, який погодився грати польським панам?.. Еврика! Ти ж чув привілеї… Ходитимуть до лазні пани русинські – своїм буду грати! Тьху…»
Невже один Яцько Русин вільний?.. Дряпнуло в грудях, скоробилась в Арсена совість – за цілий рік ні разу не провідав Яцька – боявся. Боявся, що не витримає і візьме в Гаврила жебрацьку торбу. А таки не простягнув руки ні разу, хоч недалеко було до цього. Слава Богу, допоміг Хойнацький… Тепер буде мати хліб. Панам гратиме? Всі панам грають. Усі. Такий світ. Хтось там бунтує? І що – все одно потім упокориться.
На ратушевій вежі вдарив годинник. Сполохані ворони злетіли зі шпиля і сіли на стовп, що височів біля лобного місця. Ніби прокинувшись, глянула з великої ікони, вправленої у вежу годинника, Пречиста Діва, очі її зупинилися на двох фігурах, що, обернені одна до одної спинами, стояли біля стовпа страти: Феміда із зав'язаними очима і кат з мечем.
«Оце символ усієї нашої правди і волі, тож мовчи й радуйся прожитим днем, дякуй Господу Богу кожного ранку за те, що бачиш іще землю, і небо, і людей, і цих хоробрих ворон, які – єдині у місті – без страху перед карою зафайдують голови сліпій Феміді й жорстокому катові».
Арсен пішов краєм ринкового квадрата, минув патриціанську лазню на розі Шевської, згадав, що завтра прийде сюди і життя його піде новим трибом: звернув на Різницьку з рядом м'ясних ще порожніх яток і вийшов на Францисканську, в яку впирався тильним боком Низький Замок.
Зупинився. Ніби вперше побачив ці високі фортечні стіни й готичну вежу над ними, і весь різноманітний ансамбль гостроверхих будівель. Арсен не раз споглядав резиденцію львівських правителів, але в цю мить усвідомив, що саме тут розміщаються покої короля, який часто приїжджає до Львова, кімнати старости й бурпрафа, що саме тут вирішується доля тисяч людей і його доля – теж; і як то так, думав він, що звичайнісінькі на вигляд люди якимось чудом проникають у цей замок і дістають тут необмежену владу. Їх слово – і людниться Ринок, відчиняються крамниці, броварні, ятки, їх слово – і Галицьку браму біжать обороняти кравці і стельмахи, а башти над Полтвою займають крамарі й пекарі; їх слово – й на галерею ратуші виходить сурмач, оголошуючи суд; їх слово –