Журавлиний крик. Роман Іваничук
що там? – спитав, коли джура осадив змиленого коня.
– Пан писар наказав доповісти: У Петенбурзі царі помінялися!
– Що, що?
– Царі помінялися. Уже не той на престолі, що був, а якась Катерина.
Кошовий пришпорив коня. За ним пішов чвалом Тринитка. Калнишевський підняв на Січі справжню веремію.
«Що сталося з отаманом? – дивувався Панас. – Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасає по куренях, покрикує… Що ж ото за птиця – ота Катерина?»
Другого дня зранку заваравили дзвони, курінні отамани вивели свої курені, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офіцери ландміліцейського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувій паперу, почав читати:
– По благості всемогутнього Бога…
Гаврило Скирта, як старий військовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:
– Щопівроку присягаємо, трясця їх матері… Чи ж то давно ми чули, що по благості всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нині уже й з трону?
Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бік.
– …і за єдинодушним бажанням усіх дітей Росії на престол зійшла, – читав далі писар царський маніфест, – всемилостива імператриця Катерина II…
– Хто їх питав, дітей москвинських, – гудів далі Скирта, проте повторював за всіма: «Присягаємо у своїй вірності… Богом посланій…» – Тьху, хай тобі грець…
Одразу після присяги на Січі кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли і там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.
Вирушили вдосвіта. Джура тримався трохи віддалік кошового. Щось чуже війнуло вчора поміж ним і отаманом, відчужувало й сьогодні. Чи не отой вигук Калнишевського після зачитання присяги: «Слава нашій владичиці!» Кілька голосів бовкнуло і собі «слава», а Гаврило Скирта плюнув спересердя, і соромно стало Тринитці за отамана. Ще ж бо ніхто її, тієї цариці, не знає, справ не бачив, суду не куштував, а вже «слава»!
Панас Тринитка тримався віддалік. Якось незручно було їхати поруч і мовчати, а теревенити не мав нині про що. Бачив перед собою тільки тугий круп отаманського коня і спину отамана; кошовий наче похилився, згорбився – Тринитці стало шкода Калнишевського: може, йому й самому ніяково після вчорашнього?
Підігнав коня і поїхав поруч.
– Батьку отамане, – врешті зважився заговорити, – вибачайте мені, немудрому, та хотів би я знати: ви вже зріли на очі тую царицю, якій звеліли вчора присягати?
– Мовчи, глуха, – менше гріха, – відказав сердито Калнишевський. По хвилині запитав, сопучи: – А тобі що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудів, старий баглай?.. Чи вже сам багато розуміти почав?
– Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хіба вона чула, ота Катерина, як ви їй славу сукали? Не чула, певно… А козаки – це вже ви чули – он як гукнули!
– Не гни балабонів,