Журавлиний крик. Роман Іваничук
Треба, конче треба… її величність благо прихильна до Низового лицарства. – І вже півголосом: – Чи то вона сама, чи запопадники нарекли її Беллоною, богинею війни, та я й без того знаю, що війська вона потребуватиме. Ти їдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацію до її руки, а ти гляди там: не щади ні слів, ні поклонів, від усього війська вияви радість, і вірнопідданську запопадливість, і рабську покірність, і прочая…
– А чи була у вас розмова… ведлуг України й Січі? – насторожено спитав Калнишевський.
– Матінка преблагосхильна… Але є приказка: «Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою». Розмова була, аякже. Та є ще Теплов… Усюди – він. І коли хочеш знати, не я, а цей інтриган складає цариці записку про Малоросію.
Після аудієнції з Паніним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по-діловому, без недомовок і натяків:
– Ви знаєте, Кириле Григоровичу, яку велику імперію залишив нам у спадок Петро І. З'їздити її з краю в край не спроможна навіть за ціле життя. Тому хочу, щоб мої радники описали мені кожну провінцію, охарактеризувавши їх історію, побут, економіку і дух народний. Насамперед мене цікавить Малоросія, чи, як її полюбляють називати французи, Україна. Я доручила моєму статс-секретареві, що добре ознайомлений з цим краєм, скласти коротку записку про Малоросію. Пан Теплов уже готує її, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.
Одутле обличчя Розумовського почервоніло.
– Цей край називають Україною не лише французи, ваша величність, а й самі українці. Малоросія – назва, так би мовити, суто канцелярська. – Гетьман зневажливо глянув на Теплова. – Чи не так, шановний інформаторе? Мені здається, ваша величність, що про Україну повинен доповідати все-таки я, а не статс-секретар, хоч він і…
– Кириле Григоровичу, – перебила цариця, – ви цілком маєте рацію щодо вашої амбіціозності. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Від пана Теплова я вимагаю тільки формального з'ясування: як ми повинні трактувати малоросійський народ. Хто він? Відрубний, інший, чи, як білоруси, литва, – гілка російського, зі своїми, звичайно, окраїнними особливостями. Що ви на це скажете, статс-секретарю?
Теплов схилив набік голову, міною вченого дослідника мовив:
– Росія не закінчується ні в Харкові, ні в Хаджибеї, вона може зупинитися хіба що в Тифлісі й Ахтіарі[2]. Що ж до народів…
– Браво, пане Теплов! – цариця плеснула долонею по спинці фотеля. – А чи ж нас зупинить Вісла? А Константинополь хіба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.
– Що ж до народів, то й литва, і білоруси, і малороси – споконвічно руські. Зокрема, народ малоросійський. Тільки через слабосилість князів київських він відщепився. А гетьмани… Застерігаю відразу, що не кидаю й тіні недовіри на Кирила Григоровича, воістину вірного престолові, проте повинен сказати, що багато
1784 року Ахтіар перейменовано на Севастополь.