Журавлиний крик. Роман Іваничук
міг він сподіватися, тільки не цього сповненого тихої туги й болісного кохання поклику, що долинув з церковної паперті зойком обірваної струни.
«Уляно! Що ти тут робиш? Звідки взялася?»
«Сама не знаю… Я довго йшла і їхала, а люди питали водно: «Куди ти йдеш?» Я не могла їм відповісти, знала, що нерозумно чиню, але мусила. Вірила, що знайду тебе. Мусила сказати тобі те, чого сама ще не знала, коли ми розставалися. Щоб тобі було легше там, де ти будеш. У нас, Павлику, буде дитина. І якщо син – то він тож буде Любимський і виросте такий, як ти. То щоб не розпачав…»
Уже полудень. Вино допите. Шпик вийшов. Певно, за поліцейським. А може, то не шпик?.. Шарля нема. Куди мені тепер іти?
…Куди ти йдеш, чого тобі ще треба? Та й справді… Голова Пугачева дісталася не мені, а я ж її ловив під Оренбургом. Вона тут, у Москві, на рожні стирчить і синіє від морозу, снігова пороша присипає очі, в яких назавжди згасли пориви і жадання. Перейняла її у мене сама імператриця й хоче дати щось за те в заміну. Тому я йду.
Вчора я ще розмовляв з Пугачовим, а нині вже його немає. Вчора Прометей був ще закутий, нині – розкутий. Як у Есхіла: «Вогню він сяйво смертним дав й за гріх оцей повинен кари від богів зазнати, щоб научився Зевсові коритись». Щоб ми навчилися коритись…
Але я йду.
Цариця у Коломенському, за Москвою. Приїхала, щоб переконатися, чи не залишився бува живим її суперник. Суперництво – ризиковна річ. Його оцінюють золотим троном або ж плахою. Імператриця знає цей кошторис, тому надає йому такої великої ваги.
Цим разом суперник отримав гіршу плату. Цариця, напевно, вже спокійна, і я йду до всесильної по свою лепту.
Я йду, бо мене жене страх. Я ненавиджу її, але простягаю до неї руку, бо мені страшно. І зі страху виконаю все, що вона накаже, а перед собою виправдовуватимусь блюзнірським: «Я – солдат».
Дайте чин полковника, дайте торбинку грошей, дайте поцілувати ручку. Я зневажаю вас, імператрице, ви жорстока й підступна, але я по-підлабузницьки мружу очі, вірнопіддано дивлюся на вас, щоб ви навіть не здогадалися про мої думки.
Дайте даровизного листа хоч на невеличкий маєток з кріпаками, а я за те ціле життя, зневажаючи вас, цілуватиму вам ручку й буду їсти з вашого корита.
Цариця зайнята. Вона купає своїх улюблених собачок леді Мімі й сера Тома. Ох, ох, сама, власними руками? Як це зворушливо. Мімі й Том подружжя? І було весілля? Боже, як кумедно!..
Почекати? Хоч і вічність, мерсі за таку честь. Але прийміть раба. Приймете? Дякую. Я раб чесний, ще ніколи нікому зла не робив. Я тільки чомусь ціле своє життя боявся й тому тремчу тепер біля царського порогу. Бо я молодий і мені треба жити. Я ж нічого не вмію, не здатний навіть вийти на ешафота. Але я таки чесний, бо в душі ненавиджу тиранку. Полковник Синельников – антимонархіст. Тс-с-с…
У розпорядження Суворова? Це для солдата неабияка честь. Ні, ні, я не надто захоплююся, я тільки знаю, що Суворов у бою… Мовчу. Мені доручено переселяти греків до Малоросії? А вони цього хочуть?..