Журавлиний крик. Роман Іваничук
ними той, хто розмовляє зі самим Господом Богом під час храмної відправи в Спасо-Преображенському соборі. Архімандрит нині вдягнений у рясу з товстого чорного сукна, взутий у чоботи, він зараз нічим не відрізняється від простого монаха. Але ж ці самі – здорові і в струпах, добре зодягнуті й у власяницях – люди впадуть ниць перед ним, коли він на великій відправі стане в царських вратах, вбраний у золотий саккос з багряним омофором, що спадає від шиї до низу, з рипідою в руці. Впадуть ниць смиренні, а до скарбон забрязкають монети – мідні, срібні, золоті.
Якийсь лірник, уклякнувши посередині палуби, заводить плач про Олексія, чоловіка Божого. Навпроти сидить пісновида богомолка в кокошнику і єлейним голосом розповідає про те, як колись прочанкою була, і до Єрусалиму ходила, і пуп земний там бачила. А до Голгофи пішки йшла, та все по суші, бо вода перед прочанами розступалася, а вони так і ступали по білому пісочку, діамантами всипаному.
Слинявий парубчак у рядняній свиті з юродивим обличчям роззявив рота, слухає, похитуючи головою.
– І в Київській лаврі була, а там вогонь виходить з утроб печерських святих. І в Пітері була, у царському палаці бачила живого двоголового орла в золотій клітці…
– Чудо, чудо, – побожно зітхає сусідка й манить рукою до себе старого монаха, що, згорбившись, ходить по палубі. – А чи бувають, блаженний іноче, і нині чуда?
Досифей відповідає неохоче: він не любить розмовляти з простолюддям.
– Чудеса мнозі суть, тільки віруй. Гора стоїть – чудо, ліс на камені росте – предивно. Птаха летить – і то чудо, бо якби Господь не повелів їй літати, то вона плавала б, як риба, або ж повзала б, як змія…
– Чуда, чуда, – шепоче слинявий парубок.
Розтинає судно гладінь Студеного моря, по якому ще зрідка плаває крига, сліпуче виблискуючи на сонці, що вже майже не ховається за обрій. А коли сонце, занурившись на часину, спливло на вранішньому прузі, тоді на кутий свинець води ліг легкий туман, крізь який проступили обриси Соловецьких островів: Азермський з горою Голгофою, Муксальма, Заяцький. А попереду – Великий Соловецький, що вигнувся дугою ліворуч, а посередині цього вигину вималювався силует величного монастиря, що ніби виріс з моря.
Ревно хреститься Досифей, дякуючи Богові, що допоміг йому ще раз побачити святу обитель. Він звик до неї більше, ніж до отчого порога в далекому дитинстві. Бо скільки потуг свого розуму вклав, щоб зміцнити, збагатити, усамостійнити її. За його владарювання пішла каналами до монастиря свіжа вода з соловецьких озер, запрацював млин, до трапезної потекли гонами освіжаючі напої з Квасоварної вежі.
Та старість дедалі відчутніше тисне на плечі і зігне врешті, бо ж кожен день сьогодні вже з ласки Господньої, а наступники все зроблять для того, щоб ім'я його затерлося. Хіба він сам так не чинив, коли ще ієромонахом писав на Гавриїла доноси в Синод?
І знову сплив у пам'яті вірш Екклезіаста-пророка, і прошепотів його скрушно Досифей: «Зненавидів я всю