Журавлиний крик. Роман Іваничук
скону в темниці готовий?»
«Ні…»
«Виберемо тобі найтяжчу смерть!» – зареготав кат і щез.
Калнишевський прокинувся з хмільної задуми. Хтось у чорному сурдуті зупинився перед його столом. Підвів голову.
– Чолом тобі, кошовий отамане, – промовив тихо незнайомий, ледь освітлений скупим світлом зі замерзлого віконця. Отаман приглядався до молодого обличчя незнайомого і силкувався збагнути, звідки цей свійський франт може його знати.
– Не моцуйтеся, ясновельможний пане кошовий, мене впізнати. Я досить змінився за тих десять років, коли-то ви, повертаючись із Ромна разом з майстром Сисоєм Шалматовим, що зробив витворний іконостас у вашій церкві, завернули до Лубен і гостювали в полковника Івана Кулябки, а потім заночували в хорунжого…
– У Любимського ж… У моєї небоги Меланії я ночував тоді… – наморщив чоло Калнишевський, і раптом його темні очі проясніли. – А ти… А ти отой юнак, що вчився тоді з Кулябчиними синами за кордоном? Господи! Син Меланії, Павло…
– Той самий. А нині вже виплуганився на вчену дорогу: і свої, і чужинецькі академії позакінчував і ось блукаю по світі, мов неприкаяний.
– Пристанища не дали? То ходи зі мною на Запорізькі Вольності хоч у яку школу або й січову. Я ще тоді тобі казав, пам'ятаєш, – в канцеляристи до себе кликав.
– Вольності… – Любимський сумовито глянув на кошового.
Калнишевський відвів погляд, встав, і вони обидва вийшли із шинку саме в той мент, коли давній побратим отамана Іван Максимович Синельников, зажмуривши очі, хитався між чесністю і страхом.
– Цей офіцер, – спитав, йдучи за кошовим, Любимський, – знає вас?
– Не бачив я офіцера.
– А мені здається, що він вас знає, та чомусь не підійшов.
– Бог з ним…
У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повіки склеювались; десь там, за Кам'яним мостом, бемкав дзвін, б'ючись серцевиною об холодне небо.
– Нема мені місця й на Запоріжжі, батьку, – відповів аж тепер Любимський. – Гадав, у Москві загублюся, до університету на філософський пробував… То ще благо, що директор університету не поліцейський, і я з душею вийшов од нього. Наказ цариці-благодійниці і тут лежав, циркуляр розіслала по всіх вчених установах.
– Який наказ? Ти встиг уже…
– Потім, колись про це, батьку. Я з Європи привіз не бочку з порохом. Голови наші там просвітилися. А просвіченої голови бояться у нас більше, ніж бомби.
– Тож утікай-таки на Запоріжжя, – Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечі. – Там ще…
– Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачева, а потім… Війна з Божою і козацькою поміччю щасливо закінчилася, Богові дяка, козакам слава – і досить. Непотрібні ви стали.
– Я побачив це сам, сину. Але є ще вихід, є. Я їду завтра в Україну.
– На Порту надієтесь… Скільки вже разів попередники ваші хапалися за неї – невірну і зрадливу. І чому все на когось, чому на свої сили не розраховуєте? Завтра ви побачите