Вогненні стовпи. Роман Іваничук
до нього сама – некликана, непрошена, нечекана й така жадана, така жадана, що весь той світ, в якому щойно перебував Йосафат і не бажав нікого в нього впускати, враз безслідно зник і заповнився вщерть однією тільки постаттю Наталки; Йосафат схопився, підійшов до дівчини, він у цю мить став сміливішим від найздольнішого лицаря – пригорнув Наталку й уперше діткнувся губами до її вологих солодких вуст; хлопець не помітив в очах дівчини докору за мовлену ним тієї ночі брехню, але ж та вигадка врятувала Наталку від смерті; а вона й не поскаржилася, що не вернувся Василь – мабуть, Йосип Кобацький говорив правду, тож нічого вже не сподівалася Наталка й ловилася за Йосафатову любов, мов потопельник за соломинку, бо як же їй бути, осамотненій, серед цього розхитаного світу, й з надією на Йосафатове заперечення тихо вимовили її вуста: «Та навіщо я тобі – з іншим пошлюблена?»; хлопець затулив дівчині долонями обличчя, щоб нічого більше не могла сказати, та вона відняла їх, мовивши: «Я хочу послухати музику, ти кликав мене колись…»
Захрипів грамофон, й зіпсована платівка, вихитуючись на диску, заголосила про останню неділю, після якої навіки розійдеться закохана пара; Наталка нервово переставила голку й тихо посміхнулася, зачувши: «Прийде ще час, прийде ще час…», вона провела по Йосафатовій щоці тремтячими пальцями, й хлопець відчув, як сходить з них струмінь вдячності, а не любові, він повернувся до грамофона й зупинив його, а коли музика стихла, з надією оглянувся, та Наталки в хаті вже не було. Й здалося Йосафатові, що то знову явився йому привид, а чий – Софії, Оксани з пиконівських лісів чи таки Наталки Слобідської з Потоків, якої давно вже на світі немає, давно немає…
XI
Весна буйно розщедрилася на тепло і цвіт: не встиг на останньому холоді відкипіти молочною шумою терен, що позначив цупким живоплотом межу між Боднарівкою і Кривобродами вздовж Сталащукового узлісся, як викинула пацьоркові сережки черемха й дихнула з-поза тернового колюччя на село млосним запахом, і в ньому, немов ряска в літеплій воді, поділились умить на пелюстки рожеві пуп'янки яблунь, груш і слив; розквітлі за один день сади заплавали білими острівцями на зеленому озері села, й по них можна було тепер розпізнати, де причаїлися боднарівські обійстя; тих острівців було безліч, Мирон із балкончика своєї мансарди намагався їх перерахувати й не міг – так багато було тих білих латок.
Він сьогодні вийняв із-за козлів свій рукопис й розпочав новий розділ – про набір коломийських юнаків до Дивізії: в міському театрі на сцені під українським і німецьким прапорами та під зображенням жовтого лева на тильнику приймає присягу сам губернатор дистрикту «Ґаліція» Отто Вехтер, й підходять до столу старші гімназисти, а між ними Богдан Шинкарук, підходять теж учителі, інженери, лікарі й серед них наречений Юлії Михайло Сорока; Юлія сидить у залі поруч із Мироном і віддано, з гордістю дивиться на свого судженого, а Мирона дратує пихатий вигляд Вехтера, і в'їдається йому в очі чорна