Вогненні стовпи. Роман Іваничук
тобі, Юлечко, мені потрібна була така розмова – саме нині».
«Чому – саме нині?»
«Я щойно відчув, що мислю – конкретно, цілеспрямовано».
«Такий момент повинен прийти до кожної людини в певний час».
«До тебе він уже приходив?»
«Так, коли Михайло Сорока в коломийському театрі, в присутності губернатора Вехтера, складав присягу на вірність німецькій армії».
«Який парадокс: національне самоусвідомлення приходить у момент національної зради».
«Прочитай Міцкевичевого «Конрада Валенрода» й збагнеш, що під личиною зради може маскуватися найгероїчніший патріотизм».
«Я читав».
«Коли так, то знаєш, як поводитися в умовах, схожих на сьогоднішні. Аби тільки не занепав духом – аби тільки не став унтерменшем».
«Когось маєш на увазі?»
«Так».
Мирон глянув у вікно, за яким розкошувала забілена яблуневим цвітом Боднарівка, й подумав: а чи там, у зневоленому краю за Прутом, цвітуть сади, чи не зморозив їх отруйний подих чужинця, й постановив собі цієї миті податися хоча б завтра до Коломиї, щоб увіч побачити живого ворога, з яким вирішив стати на прю.
XII
Шинкарук не перечив, і це здивувало Мирона, адже був батько надмірно обережний і боязкий, а фронтова канонада вельми поволі віддалялася від Коломиї й гриміла зовсім недалеко – на лінії Косова, Яблунова й Делятина; Шинкарук зовсім не мав наміру забороняти синові провідати паню Бурмістрову, проте наказав, щоб до центру міста не пхався: сільські жінки, які по вівторках і п'ятницях не переставали носити на базар масло та бринзу і вже хвалилися першими вторгованими рублями, розповідали, що попри ратушу печеніжинською дорогою гуркотять важкі гармати, катюші й танки; не треба до того всього приглядатися, ще, чого доброго, запідозрять хлопця в шпигунстві: ну а перейти через Прут колись-таки доведеться – не чужа там земля, а настане осінь, то куди дінеться: продовжуватиме навчання уже в совєтській школі.
На розлогому зарінку, що простягнувся широким коридором обабіч ріки – від грушівських горбів аж до корнецького тракту, – тягло із заходу вологим протягом і тучніло грозовими хмарами небо; крізь переддощове розріджене повітря лунко прокочувався гуркіт канонади – здавалося, фронт повертається назад; Мирон розумів, що це звукова омана, й не зупинявся, збіг звивистою стежкою з грушівського горба й зупинився над каламутною повноводою рікою – певне, в Чорногорі топляться вже снігові шапки; хлопець зрадів, коли побачив при березі чайку, а на ній перевізника: був то висохлий, немов коцюрубок, старий Горда – батько найдужчого в околиці парубка Семена, який мав два метри зросту, а в плечах півтора, він у найбільші повені штовхав чайку супроти хвилі, тримаючи жердину однією рукою, й посмішкувалися люди, що Горда всю свою чоловічу силу, яка могла подарувати життя десятьом дітям, віддав одинакові, й тому парубійко такий дужий; Мирон зійшов із берега в чайку, привітався, але перевізник чомусь не відповів – взявся за жердину і,