Сад Гетсиманський. Іван Багряний
з провінційною нерішучістю дивився на ту баталію навколо трамваїв і не зважувався зі своїм в'язнем туди пхатися. Таксі ніяких не було та, мабуть, не було в нього на те й асигнувань. Інших транспортових засобів жодних. Лишалося чекати, доки ця людська повінь замліє. І вони чекали.
«Харків, Харків, де ж твоє обличчя, га?»
Андрій рішуче не впізнавав своєї недавньої столиці, не бачивши її всього яких шість років. Вокзал (колишня гордість всієї Слобожанщини!) якось розплився, присів, вгруз ніби в землю, закурився й збуденнів до краю. Після розкішних, все оновлюваних двірців Москви, Ленінграда, Свердловська й навіть Новосибірська цей двірець видався трухлявим грибом, халабудою провінційної каруселі. Будинок Поштамту насупроти, що уважався за чудо будівельної техніки, за найбільше досягнення національного будівництва в усій республіці, про яке (досягнення!) так багато списано газетного паперу в свій час і навіть писано безліч віршів столичними й провінційними поетами, – цей будинок зовсім засмутив Андрія, аж йому серце стиснулось, бо ж цей будинок подавав колись такі надії. А тепер от виходило, що це ніяке чудо техніки, такий собі злиденний будиночок, та ще й репнутий по фасаду з самої гори донизу (напевно за ту злощасну розколину архітектори й будівничі вже давно пішли до тюрми як «петлюрівці»!). Монументально стояв лише будинок по другій стороні площі – знаменитий «хмарочос» управління «Южних Желєзних Дорог», збудований ще за царя, нахмурений на всі свої шість поверхів, чорно-сіро вифарблений. Це ще документ «могутності» колишньої імперії, як її цитаделя в «Южном Крає», сіреч в землі козака Харька та Квітки-Основ'яненка. Тут і тепер було «Управлєніє Южних», хоч на фасаді й додано вивіску українською мовою. На загал картина перед очима була досить прозаїчна, занадто буденна, підкреслено провінційна, така, як на заводському подвір'ї, а не на привокзальній площі столичного міста. А були ж перші роки по великій революції, роки злету, коли це місто кипіло й гуло, та ця площа привокзальна мерехтіла новизною, сліпила блиском машин, реклам, транспарантів, глушила сміхом і веселим гомоном молодості – коли весна бурхала через місто повінню… То був час великих надій, час початку бурхливого ренесансу воскреслої після трьохсотлітнього сну нації, час могутнього старту й романтики боротьби, час невисловлених до краю сподівань, палких мрій, вже от-от недалеких до здійснення великих намірів.
Те все видавалося сном. Не може бути, щоб оця запльована й закидана недопалками («бичками») площа була колись молодою, а оці люди вміли сміятись!..
– Ну-ну! – пригрозив хтось збоку. – От як я тебе відправлю на Совнаркомівську і як ти там підпливеш червоною калиною, то тоді взнаєш, трам-тарарам!
Це чистій черевиків зчепився з якимсь клієнтом, що не догодив йому чимсь. І ця «калина» мала коштувати клієнтові всього яких десять копійок.
«Та-ак, – подумав Андрій, – цікаві речі пропагуються тепер на цій, такій колись сонячній і багатонадійній площі одверто!» – Він окинув оком замурзаного хлопчика-чистія і його