Сад Гетсиманський. Іван Багряний
пильніше, все дужче ті очі закруглюючи – видно, що вона щось про Андрія знала інтригуюче. Під тим її поглядом і взагалі при її появі Андрій не звівся і не став на струнко – він собі сидів спокійно й дивився на вогненногриву фурію, відзначивши лиш про себе, що це чудо не зволило навіть привітатися з'явившись. Може, тому він, примружившись, дивився в цікаві очі фурії іронічно, а може, тому, що вперше бачив жінку в уніформі службістки органів ВЧК-ОГПУ-НКВД, а може, тому, що від вигляду цієї вогненногривої діви йому привиділася сонячна, благословенна Одеса й Дерибасівська вулиця…
Жінка раптом ще дужче поблідла, роздула ніздрі, хуркнула в них і, повернувшись круто, пішла.
– Давайте за мною! – кинула хрипко до Рибалка.
«Історія повторюється!»… Тільки невідомо, що доведеться вважати за трагедію, а що за фарс.
Здається, трагедія була за наркома Балицького, коли той сам, начальник Всеукраїнського управління ОГПУ, приймав заарештованого Андрія – тоді ще зеленого юнака, глибоко певного, що в цій країні все належить йому, його переможній клясі, – ось в цій от кімнаті разом із начальником СПВ (Секретного політичного відділу)… Тепер його вели знову в цю саму кімнату! Але попереду йшов не Балицький, а вогненногрива діва, що так несамовито пряла очима й роздимала ніздрі. Вихляючи стегнами й гойдаючи на правому стегні кобур з револьвером, фурія переступила поріг і пішла з пакетом у руці до столу. За нею увійшов Андрій, за Андрієм Рибалко, сурганячи валізу й лантух. При столі фурія розірвала пакет і стала читати, а Андрія зупинив Рибалко біля дверей, поштиво поглядаючи на фурію. Андрій озирнувся, побачив збоку стілець і важко на нього опустився, не чекаючи запрошення, знаючи, що його все одно чемно запросять. Так принаймні було перший раз. Це ж кімната, звідки кожен в'язень починає свою арештантську кар'єру. Андрій окинув її оком і відзначив мимохідь, що кімната ця, як і всі ті коридори та вестибюлі, які вони пройшли, має той самий специфічний вигляд – вигляд запорошеного, зачовганого виробничого приміщення, де товчуться великі людські юрбища.
Фурія читала, читала… Потім опустила папір і якийсь час дивилася пильно на Андрія. А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито:
– Як сидиш?!
Андрій витріщився здивовано.
– Як сидиш?! – аж завищала фурія й вибухнула два-надцятиповерховим жахливим матом, і застукала кулаком по столу, її вогненна грива запалахкотіла.
В Андрія наче хто пальнув з тяжкої батареї. Нічого подібного він ніколи не чув, а вже ніяк не сподівався почути тут, все-таки в державній установі. Так віртуозно лаялися колись тільки матроси, але й то п'яні й тільки на вулиці. Але щоб так лаялась жінка! Та ще з таким бюстом! Та ще в такій установі державній!.. Той крик і несамовита лайка не те щоб його злякали, зовсім ні, вони його оглушили. Андрій покліпав очима на вогненногриву фурію, потім подивився сам на себе, як же ж він справді сидить, і нічого не зрозумів – він-бо сидить зовсім нормально, так, як сидять взагалі всі нормальні люди, і навіть так, як він сидів колись цілий