Сад Гетсиманський. Іван Багряний
і здушений зойк повторився… Десь за мурами… Потім той зойк захлинувся, тиша. Тиша. Андрій розплющує очі й дивиться по камері – всі сплять, як побиті. Порозкривані роти, обличчя вкриті крапелинками поту, тіла скоцюрблені у фантастичних позах. Простягнені ноги лежать на чужих обличчях, але вже ніхто не свариться, навіть коли чужий брудний палець ноги потрапив у рот… Сплять… А Андрій не може заснути. Не від страху, ні. Від тяжкого смутку, що обступив душу, як відгомін того таємничого стогону – стогону людини десь, що її ніхто на волі вже не почує, з глибоких підземель, з льохів, де кінчається світ для приречених, де люди відходять у небуття без свідків. І не почує друг, і не почує брат…
Андрій дивиться по камері з-під приплющених вій. Як вони міцно сплять! Немов ті Христові учні перед розп'яттям їхньої совісті, їхньої власної душі. Раптом якась голова тихесенько підіймається й, витріщівпш божевільно очі та роззявивши рота, слухає нишком, тривожно – щелепа їй дрібно тремтить одвисаючи. А потім, примкнувши щелепу та сапнувши спросоння, голова заплющує очі і вкладається знову на своє місце… Так зробив Васильченко-Драшман. Так зробив через якийсь час інженер Н.
Було враження, що це зробила сама голова автоматично, зринувши з чадного сну, підкоряючись якійсь жаскій рефлексії, і потім знову впірнула в сон…
Андрій лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав тишу за мурами, потім гудіння якихось моторів, гомін далекого радіо десь з вулиць нічного міста… Потім самі собою заплющились очі і закрилось серце для зовнішнього світу, і знову до нього прийшли брати… Прийшла матінка… Потім прийшла заплакана Катерина… Катерина… Андрій зовсім виразно відчув, як вона, плачучи, несміливо опустилася біля нього на коліна, поклала тремтячу руку на чоло йому і сказала жалібно, тихенько, з мукою:
– Ц-с-с-с!..
Але Андрій вже не міг розплющити очей.
VI
То була неділя, а це почався будень. Учаділа голова тріщала спросоння, мовби через неї переїхав трактор «ХТЗ». Їх усіх побудив наглядач енергійним і сердитим стукотом в ляду відчиненої «кормушки» й зловісним хрипким шепотом:
– Вс-т-тавай-й!!! Закрий вікно!
Мокрі, липкі від поту люди зринали і не могли зринути з сонного очманіння, борсалися в тяжкій атмосфері, як на дні моря, наснаженій тухлим смородом, надміром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом тіла, смородом розчавлених блощиць і аміачним ароматом параші. Але помалу зринали… Чухались безпам'ятно, а потім, опритомнівши, шпарко схоплювалися на ноги – «повєрка». Зачинивши вікно, вони ставали в дві шереги, дерли нігтями несамовито по накусаних блощицями місцях і чекали… Лежав лише один Ягельський, не в стані підвестись. Мала бути вранішня перевірка.
Всі чекали якогось МЕЛЬНИКА з надією, мовби рідного батька. Це нібито був черговий корпусу – єдиний людяний з усіх, уважний, який записував усі заяви і, хоч вони й не виконувалися ніколи, але він їх старанно нотував, головне ж – на скаргу, що немає чого курити,