Сад Гетсиманський. Іван Багряний
в тих випадках, коли треба максимально уникнути непорозумінь, кличе на допомогу фортуну. Так було й тепер. Ляшенко попросив кого-небудь одвернутися до стіни й бути речником тієї фортуни, бути Піфією[10]. Такою Піфією призначили бути Васильченка-Драшмана. Він покірно одвернувся до стіни і, хоч був особою статечною й всіма поважаною, проте в'язні деякі ще перевірили, чи він не бачить. Після того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: «Кому?», а Васильченко відповідав меланхолійно:
– Охріменкові.
– Кому?
– Руденкові.
Часом Піфія робила паузу, забувши, очевидно, прізвище, тоді в'язні починали нервово хвилюватися:
«Напевно, бачить вражий син та й міркує, кому б саме таку гарну пайку приректи».
Така пайка, над якою Піфія робила паузу, здавалася справді всім найкращою, бо ж пауза була такою підозрілою.
Так з паузами, з хвилюванням, подекуди із сміхом інженер Ляшенко з комбригом Васильченком доїхали до кінця. Найгірша пайка, складена з дрібних шматочків і крихот, досталася самій Піфії-Васильченкові, але він не звернув на те жодної уваги, цілком підкоряючись вирокові долі своїми власними устами.
Цукор було розподілено простіше. Наглядач наміряв був усі двадцять вісім порцій у миску, а тепер Ляшенко переміряв їх з миски кожному в ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Він міряв такою самою міркою – сірниковою коробочкою, – як і наглядач, лише підклав на денце коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостеріг, що наглядач не всі порції набирав повні, а роздати так, щоб не вистачило бодай півпорції – то була б ціла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, він спершу переміряв цукор з одної миски в іншу, а тоді розділяв ідеально порівну під пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тільки Ягельський та Андрій, власне, Андрій теж дивився, але не в миску, а на людей і зовсім іншими очима, не цікавлячись ані тим хлібом, ані цим цукром, лише спостерігав саму процедуру… А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою, проводив сірником, змітаючи «гору» й лишаючи тільки повну коробочку вщерть, і так, підганяючи порцію до порції з точністю до одного кристалика, висипав їх у простягнені ложки, хусточки, жмені. Кожна порція по закону мала б виносити 20 грамів, але в дійсності її не було й десяти грамів сповна.
Ягельського цукор всипали в його ложку і поклали в головах. Андрій теж одержав свою порцію.
Здавалося б, що цукор розподілено ідеально. Одначе не обійшлося без скандалу. Узуньянові здалося, що йому дісталося цукру менше, ніж іншим; зразу він не сказав цього, але потім «згадав», що з одного куточка коробочки цукор посипався від незручного руху руки Ляшенка і через те йому цукру дісталося менше. Ніякі резони й зауваження на Узуньяна не впливали, йому здалося, що його скривджено і що це, напевно, зроблено зумисне, «бо ж він вірменин, а не українець і не жид». Він розпікав сам себе й розпікав Ляшенка,