Трохи пітьми. Любко Дереш
мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба».
– Ти злишся на мене? – питає Віка.
– З чого б це?
– Мовчиш, не говориш нічого.
– Е-е-е-е там, – махаю рукою. – Не звертай уваги. Зранку я небалакучий.
І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию.
– Но-но! Небалакучий, але дратівливий, – кажу, відпихаючи її. – На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький.
Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини.
Пішла ненав’язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі – це пусте.
– Маєш цукор? – питає Віка.
Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю.
Віка задумується.
– Треба зараз піти до тернопільських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо. Ти вмієш на гітарі грати?
– Ні, а ти?
– Трохи вмію. – Віка вдає, наче б’є по струнах і реве: – «З-закуріла дєвачка-а-а! І зас-снула п’яная-а-а-а!»
– Круто, – гмикаю я. – Заграєш її мені повністю, добре?
Допивши каву, відчуваю, як у горлі, мов гіркий лотос, розпускається кавовий присмак. Віка стискає зубами цигарку і захоплено вдає, буцім грає на гітарі. Волосся скаче по її вовчому обличчю. З жахом усвідомлюю, що біля мене справді сидить вовк у людській подобі, а в його лапах блищить на сонці стара гітара. Ой.
– Слухай, – витягую себе назовні, і знову бачу Віку. – А це ж сьогодні відкриття? Так?
– Та! Сьогодні Івана Купала. Буде великий вогонь, усі будуть на гітарах грати, співати будуть!.. Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули.
– А це чого?
– Та… Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.
– Он як… Ну, гаразд. Ідемо до тернопільських.
Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.
Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:
– От ми йдемо зараз до тернопільських, та?
– Ну, напевне…
– То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай… Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.
Роблю натомість вигляд радше здивований.
– Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, – Віка проводить долонею по середині плеча. – На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже.