Трохи пітьми. Любко Дереш
справою є сушити на ніч шкарпетки. Особливо, коли ввечері налазишся по полонині – вся трава вкрита рясною росою, і ноги промокають разом зі штанами аж до колін. З досвіду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши їх із ніг. Хіба що, хто має охоту зробити зі своїх стіп печеню в синтетичній упаковці. Такі трапляються нечасто, та коли вже трапляються, їх оригінальні бажання на цьому не закінчуються. Часто ці люди залишають на ніч просто неба черевики. Либонь, ці професіонали виживання знайомі з техніками спецслужб з добування води в посушливих місцевостях, бо на ранок із взуття воду можна пити, як із глечика.
Такі самі туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрібних гризунів. Забігаючи наперед, скажу: на мій погляд, нечесно бавитися в піддавалки. Навіщо залишати навстіж розкритий наплічник? Мишки і так прогризуть його, причому там, де їм потрібно. І не тільки наплічника, а й спальник, і стінку намету. І людина, котра в припадку сентиментальності щойно пропонувала мишці-полівці дружбу і всі сухарики, а також руку й серце, тільки-но побачивши діри у дні наплічника, волатиме: «Сука! Сука!»
Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.
Ми замішали собі кави.
– Ти коли сюди приїхала?
– Позавчора. Прилізаю, дивлюся – а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.
Вписатися – означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – у благородному, а в наш час – у будь-якому сенсі).
– І вони тебе вписали?
– Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.
– Он як. А шо, потім із батьками переїхала?
– Та, до Мукачева. – Віка задумується. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.
– Шо, з дому втекла?
– Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.
– Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?
– Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.
– Наприклад?
– Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати… На два дні. Прикидуєш?
Я пробую прикинути.
– І шо, ти розв’язалася?
– Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води… правда, холодної… відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.
– А нащо він так прив’язував?
– Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? – Віка затягується. – Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.
– А