Трохи пітьми. Любко Дереш

      Віка очікувально дивиться на мене.

      – Ти координатор, да?

      – Я?! Ні! Свят-свят-свят!

      Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред’явив свою анкету, не наважується.

      – Їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з’являться, на відкриття.

      Віка мовчить.

      – Це ж завтра відкриття? – уточнюю я.

      Вона киває.

      – Ну, да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.

      Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипотського фестивалю. Віка озивається:

      – Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.

      – Хто?

      – Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…

      – Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.

      Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.

      – Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. Їй прийшло це мейлом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки.

      Я киваю.

      – Вона, корочє, тоже з проблємами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, – Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, – їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.

      Віка трохи попускається, знімає бар’єр.

      – З тим листом – гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди… Семінари, тіпа шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта?

      – Яка ше секта? – не второпую.

      – Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, мозги зомбувати.

      – Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів.

      – А ти, до речі, не сектант? – дивиться вона підозріло.

      – З чого ти взяла?

      – А чого голова побрита?

      Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше.

      Віка недовірливо глипає на мене.

      – Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.

      На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.

      Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.