Мальви. Орда (збірник). Роман Іваничук
видно, непростимий гріх, і цей привид з’явився тепер не для докорів, а для утвердження Алімової влади, сили і жорстокості. Бо віднині ці якості, а не жалюгідні муки сумління, вестимуть його в житті.
То сталося в Багдаді. Рано-вранці Амурат, вислухавши від меддаха Омара зловісне тлумачення сну, очманів. Та замість стяти віщунові голову, він наказав штурмувати стіни міста і сам кинувся в бій.
Алім між першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви і слави, чи то з персами хотів звести рахунки – але за що? А може, гнали його до бою пильні очі чаушлара[80], що гасав позаду орти на фарбованому коні і приглядався, як б’ються воїни, щоб потім доповісти яничарові-азі. Добираючись по драбині до гребеня муру, звідки вже котилися додолу безголові яничари, Алім ще раз оглянувся: так, чаушлар не зводить саме з нього погляду. І тільки з нього. А в тому погляді – старе недовір’я, а той погляд мовчки вимовляє найогидніше слово: «Козак, козак, козак!» Алім відчув тепер гостріше, ніж будь-коли, як він ненавидить те плем’я, що його породило! «Козак», – говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; «козак», – дражнили його в сварках товариші; «козак!» – гримав на нього імам, коли Алім збивався на якійсь сурі Корану. Це слово іноді доводило юнака до сказу, він не раз вихоплював ятагана із піхви, щоб… Та не було під руками того козацького племені, яке хотілося вирубати дощенту.
А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вірить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому коні і поглянь, як Алім воює за найсправедливішу віру безбатченків.
Він видряпався на мур і оскаженіло кинувся на противників. То козаки чи перси? А, однаково!
«Дивися, чаушларе, пильно дивись і оціни ж нарешті справжнього яничара!»
Наглядач на зеленому коні помітив його старання. Він прискакав до яничара-аґи і показав на Аліма булавою. А коли перське військо було розбите і куріли руїни Багдада, коли яничари розбивали підвали і виносили скарби, їжу і напої, Hyp Алі покликав до себе Аліма і сказав:
– Ти хоробрий воїн, і я хочу призначити тебе на місце загиблого в бою чорбаджія першої султанської орти. Та щоб тобі назавжди повірили, що ти до кінця відданий ісламу і його величності падишаху, мусиш… Сюди її! – махнув рукою, і зброєносці привели перед Аліма молоду жінку з розпущеним русим волоссям у білому фередже. – Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом із того поганого краю, що плодить бандитів, розбійників, грабіжників нашої священної землі. Ця козачка зарізала нині двох яничарів, що хотіли зблизитися з нею. Ти мусиш її скарати.
Алім ще не вбивав жінок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у ті малопам’ятні часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилася, і почув Алім мову, яку – о прокляття! – ще пам’ятав:
– Козаче, соколе, – промовила тихо дівчина. – Мені, орлиці, теж обрізали крила, як і тобі. Але в мене ще залишилися руки, і я ними викупила ганьбу. Чей і тобі не пізно. Зрубай голову хоч одному ворогові, і Бог, і люди простять тобі.
Війнуло від цих слів запахом скошеного степу, гірким полином, вечірньою м’ятою,