Мальви. Орда (збірник). Роман Іваничук
вони вперемішку з ґяурами і по-сусідськи зжилися, наче ніколи й не було ворожнечі між цими народами. Тільки дивне диво: християни, яким здавалося спочатку, що ніхто їх у цій видолині не знайде, відчули себе раптом комірниками в чужій хаті і почали пристосовуватися до господарів. Умерла пісня, що гомоніла в селі вечорами, – адже мусульмани не виходять із хат після заходу сонця; почала стихати українська мова на вулиці – розмовляти нею стало незручно перед татарами; татарки вороже дивилися на дівчат і молодиць, що ходили з відкритими обличчями, тож, ідучи до Бахчисарая на базар, українки закутувалися в чадри, щоб не дратувати правовірних.
Боліла душа в Стратона, дивлячись, як поглинає татарва православні душі – непомітно, крадькома, без крику, і задумав церкву побудувати; може, вона не дасть людям забути своє. І якраз, дуже до речі, з’явився в Мангуші колишній запорізький дяк – буде кому правити богослужіння. Порадилися старші громадою, почали будувати гуртом. Кет-худа не перечив, та коли вже зводили баню, він прискакав на коні і закричав:
– Мінарет!
Опустилися в людей руки. Де ж то видано, щоб у поганському храмі возводити хвалу християнському Богові? Занехаяли роботу. А потім підійшла молода поросль, якій уже було байдуже, якому богові молитися. Татари побудували на розпочатій церкві мінарет, і нині з нього мулла закликає ґяурів навертатися у магометанську віру.
Замучило Стратона сумління: його ж руки доклалися до небожого діла. Перестав торгувати каменем із бахчисарайськими імамами, і заробітки помізерніли. А серце стискалося від болю. Щораз більше й більше людей ходять по п’ятницях до мечеті, а до Успенської церкви вибираються по неділях лише старі. Щораз менше й менше чути рідну мову на вулицях, сам Стратон розмовляє татарською, хіба ото колись на престольні свята розговіється в гостях за піснею. Це одне, що залишилося. Татари за пісню не сердяться, мало того – самі перейняли козацькі думи.
Старів Стратон, і туга за рідним словом, за людиною, яка б розмовляла з ним матірньою живою мовою і йому самому не дала її забути, щораз то більше в’ялила душу.
Річ-річно приходили до Мангушу люди, відпущені, а інколи і втікачі, та все якісь зламані, ущерблені, злякані. Відрікалися од своєї віри, щоб не платити подушне і харадж. Мусульманський податок – ушр – був набагато меншим. Хотілося іноді Стратонові кинути чужину, перебрести Сиваш, але тоді згадував лядську неволю, що гірша за татарську. Нема куди подітися козакові…
Не сподівався вже й не чекав: з’явилася в селі стомлена красива жінка з дитиною. Вона заговорила тією чистою, не зіпсованою татаризною мовою, яку чув ще в дитинстві. Хлюпнулись у грудях і біль, і радість, туга і щастя. Чей не все ще пропало, є ще свої люди на світі. Пригорнув блукачів, пригостив, та й відмолодів якось Стратон, наче свою рідну сім’ю знайшов на вигнанні.
Життя в Мангуші розпочалося для Марії несогірше. Жили з Мальвою якийсь час у просторій Стратоновій світлиці, та не захотіла Марія бути йому тягарем, почала поруч ліпити собі хатину. Стратон допомагав так ревно, ніби робив для себе. Замислювалася не раз Марія, чому такий