Володимир. Семен Скляренко
з’явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пізніше ж, коли в Болгарії сиділи Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарські стали тікати на Русь, вони були наставниками княгині Ольги і її онуків, священиками в перших київських церквах.
Звичайно, болгарських священиків більше знали й поважали в Києві, аніж грецьких, – вони розмовляли слов’янською мовою, правили службу в церкві зрозумілими словами, вони привозили з собою книги, написані цією ж мовою. Так боярство, мужі, купці Гори приймали християнство, слідом за ними йшли волостелини й посадники в горах і землях.
Мало було християн лише серед воєвод і тисяцьких, і то не дивно – невпинно борючись з ромеями й Візантією, вони ненавиділи все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воєвод деякі, як-то Вовчий Хвіст, Слуда, потай ходили до церкви над Почайною.
Коли ж на Горі з’явилась царівна Юлія, а слідом за нею посунули до Києва й священики, і бояри, і мужі все більше й більше почали говорити про чудовий Константинополь, про богоспасенну Візантію.
Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тільки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав їм або ж мовчав. Він мовчав, бо в душі був згодний затвердити єпархію Фотія, пустити на Русь тисячі грецьких священиків, зробити все, що побажають імператори ромеїв, бо він же був нині родичем їхнім, мав прияти, як і вони, славу.
Дивним, правда, було те, що самі імператори мовчали, відколи до Києва приїхала царівна Юлія, вони нібито води в роти набрали, з Константинополя їхали купці й священики, ченці й знову ж купці, не було тільки слів, з якими Ярополк міг би говорити про діло.
Проте він розумів імператорів – їм, либонь, і незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русі сиділо два князі – він у Києві, а ще один – Володимир – у Новгороді.
На це йому не раз натякала й Юлія, а одного вечора завела з ним розмову – одверту й сувору. Вона приїхала до Києва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, – такою її полюбив Ярополк. За короткий час на Горі Юлія змінилась – втратила полуденну засмагу, ледь поповніла, більш окреслились її груди, стан, стегна, – Київ і Гора пішли на користь Юлії, вона розцвіла, як дивна квітка.
Одно турбувало князя Ярополка: минав місяць за місяцем, Ярополк, думаючи про майбутнє, хотів мати сина царської крові, а Юлія не признавалась, не говорила, що збирається стати матір’ю.
– Ти – справді великий князь, – почала розмову Юлія, – у Константинополі я уявляла тебе красивим, ніжним, милим, а ти виявився набагато кращим, ніж я думала.
Поклавши руки на її плечі, він дивився в саму глибину темних грецьких очей.
– Чим же я кращий? Скажи, Юліє!
– Ти не тільки красивий, ніжний, милий, а й сміливий, дужий, несхитний, у тебе є надійна підпора – воєводи твої й бояри, мужі, дружина. Київ – це маленький Константинополь, ти також схожий на імператорів.
– Чому тільки схожий?
Юлія, напевне,