Володимир. Семен Скляренко
гонців до Новгорода, – каже князь Ярополк, – але думаю послати слів і у Візантію, до імператорів Василя й Костянтина, до печенізького кагана Ілдеї, – нехай вони по ряду з нами дадуть поміч. Бояри й воєводи думають – сили нині в Гори невеликі, дружина – нечисленна, на земське воїнство мало надії, але ж їм справді мусять допомогти й допоможуть ромеї, печеніги!
– Добре замислив, княже! Підемо за тобою! – гуде Золота палата.
Вони одностайні в замислах своїх, – засліплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати єдиним господарем Русі, ненаситна Гора бажає брати дань з усіх городів і земель.
Пустити на Русь ромеїв і печенігів, воювати чужими мечами – що ж, і з цим згодна Гора. Адже князь не вірить у силу свого боярства, а боярство – в князя.
У Золотій палаті жарко горять свічі. Душно, важко дихати. Дворяни теремські ходять попід стінами з корчагами, наповненими холодним медом, підносять боярам і воєводам келихи, з яких спадає жовтувата густа піна, п’ють гучно, смакуючи, передихують…
Вони нагадують святих на іконах: суворі лики, буйні гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золоті й срібні чепи, складені на грудях вузлуваті руки.
– Підемо за тобою, княже! Вели їхати слам. Ми з тобою єдині.
Княгиня Юлія сидить у кріслі на помості поруч із Ярополком. Вона надзвичайно бліда, помітно стомлена, час від часу усмішка пробігає тонкими устами. Але вона спокійна, очі її поблискують, грають.
Ближчими днями гонці виїжджають до Новгорода, а вниз Дніпром рушають сли – до печенігів і ромеїв, – над землею Руською нависає хмара, буде гроза, кривавий дощ.
Розділ четвертий
1
Звістка про те, що робиться в Києві, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злі діла Ярополка почув і князь Володимир.
Ще з дитячих літ він добре знав його вдачу. Обидва сини угорської князівни – Ярополк і Олег – з юних літ зневажали брата, пишались тим, що самі вони, мовляв, князі, а Володимир – робочич, син ключниці.
Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк – часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злі слова задиркуватого сина князівни, скільки разів хотів кинутись на нього з мечем!
Та ніколи Володимир не виказав своїх почуттів, був тільки мовчазний, малоговіркий, блиск очей часом свідчив, як було йому боляче, важко.
Розумів він і те, що важко йому, але, може, ще болючіше батькові… Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабині, а батько – хто ж він – не муж, не коханий, – батько навіть не знав, чи жива Малуша?
Батько ж так любив Малушу, мріяв про неї, шукав! Володимир пам’ятав кожне слово, сказане про неї, і полюбив її, матір свою, яку ніколи в житті не бачив.
Триматись, тільки триматись, терпіти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а виряджаючи Володимира до Новгорода, велів:
– Co братами своїми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців – будь в’єдно з ними…
Він говорив