Прокляте небо. Наталія Довгопол
млення, 2019
Частина перша
Серп молодого місяця
У садках уже достигали груші та вабили до себе жовтими боками й медовими пахощами. Час було обривати. Діти й старі баби поприходили на фільварок із кошиками та ряднами – у кого що було. Рвали й складали, грушка до грушки. Не дай Боже яку надкусити! Собі можна було забрати хіба підгнилі чи червиві, але цього року – як на зло – усі груші видалися напрочуд гарними.
Отак рвали та зітхали, доки тріск гілок і голосний зойк не відвернули їх від роботи. Це Дунька Ковальчишина прийшла зі своїм козубом, що здавався вдвічі більшим за неї, та, перечепившись через колоду, із розгону влетіла в купу хмизу.
Менші засміялися, старші дівчата лиш закотили очі – із цією Дунькою завжди щось траплялося. Вона постійно спізнювалася чи то на роботу, чи на вечорниці, трощила своє й панське майно, а на вигляд була така, ніби весь час літала десь у захмарних висотах.
Дунька ж на те не зважала. Вона щоразу підіймалася, обтрушувала з себе пилюку, терла набиті коліна та йшла собі далі, навіть не показуючи, що боляче. За це її не любили ще більше.
От і зараз вона підвелася і, ніби нічого не сталося, побрела до груші, біля якої вже стояли дві її сестри.
– Ти чого так довго? – прикрикнула старша, Райка.
– Годувала кролів, – коротко відповіла Дунька, шмигаючи кирпатим носом.
– Ти їм що, борщі варила? Ми вже три дерева обірвати встигли, доки ти там ходиш! Тринадцять літ, слава Богу, а моторна, як болотяна черепаха!
Дунька промовчала, змалку пам’ятаючи бабину приказку про те, що розумніший змовчить.
Із самого малечку, ще коли мамка наказала їй розв’язати власну, збережену від народження пуповину – щоб здібна до шиття й вишивки була, – Дунька знала, яка доля чекає на неї. Ляльками-мотанками не раз обігрувався той самий сценарій: вона вийде заміж, щоб догоджати чоловікові та свекрусі, робити всіляку жіночу роботу, згинатися в полі вдень і засинати над шитвом уночі, колихаючи виводок дітей. Дунька вдавала, ніби змирилася з цим сценарієм, прийняла його без образи чи злості. Смиренно, як і личило чемній посполитій[1] дівчині. Попри те продовжувала жити у своєму уявному світі. Там над нею не було господарів.
У тому світі вона ходила на прощу в золотоверху Печерську лавру, стрибала на конях по вільних степах Запоріжжя, пливла на чайці аж до Царгорода та ніколи в житті більше не рвала панські груші.
Дунька перев’язала хустку, що вже налазила на очі, і прибрала з обличчя пасма темного волосся. У кого вона така чорнява вдалася? До того ж наприкінці літа її шкіра робилася зовсім темною, і всі, хто бачили Дуньку вперше, вважали її циганчам. Лише циганчата проворні, швидкі, а Дунька була ніби причинна – можна три кошики смородини вибрати, доки вона сповнить один.
Нахмарилося. Дрібно заморосило, і Дуньчині сестри пришвидшилися. Хотілося закінчити до зливи. Дунька ж саме сиділа високо на дереві, що гнулося від різких поривів вітру, і їй було байдуже до груш і до дощу. Її цікавило, як низько прогнеться дерево під її вагою, та чи витримають гілки.
– Дуня! Дууунь! – у садок ледь не бігом влетіла мати. – Де ця бісова дитина?
І, побачивши дочку на верхівці груші, закричала на весь фільварок:
– Матері твоїй ковінька, чого ти туди в такий вітер полізла?
Вона ще довго лаялася й сипала прокльонами, а дівчата тихенько посміювалися.
– Завжди цій дурнуватій перепадає, – шепнула одна.
– Що поробиш, як клепки в голові немає, – гмикнувши, відказала Євчина сестра Олена, середуща поміж них.
Матір Дуньчина, Степанида або просто Стешка, була огрядною, але дуже повороткою бабою. Вона народила дванадцятеро дітей, шестеро з яких не дожили й до семирічного віку. Двох старших дочок і єдиного сина вона вже одружила, тож лишилося прилаштувати ще трьох і вмерти спокійно – такою була її життєва місія. Але якщо на Райку та Олену вже задивлялися свати, то на Дуньку мати давно махнула рукою. Хоч вона ще мала, але ж така незграбна, не ладна до жодної роботи. Ні краси, ні вдачі. Може, у монастир її віддати? Хай там собі думає про вічне, і матері не буде стидно перед людьми, що в неї дочка – стара діва.
– Ану, злазь бігом звідти! Та йди до хати, перевдягнись у щось людське й не перемазане. Тебе до панів у палац кличуть! – навмисно підвищила голос Стешка, щоб усі сусіди почули.
Авжеж, нехай знають, що вона, Стешка, виростила не таку вже й пропащу дочку!
– У палац? Мене? Чого?
– Та звідкіль я знаю? Бери ноги в руки й іди в двір до панночки.
– До панночки?! – хором відповіли обидві сестри.
– Мамо, я не хочу до панночки… – спробувала було заперечити Дунька.
– А тебе хто питає, чи що? – гримнула на неї матір. – Кажуть іти – треба йти.
Усі, хто був на грушах, перезирнулися. Прислужувати в панському палаці важалося за честь – робота там фізично не така складна, як на фільварку, часто перепадає котра ганчірка чи заморські ласощі
Посполитий – належний до верстви селян або міщан. (