Прокляте небо. Наталія Довгопол
ноги в неї теж виявився крихітним, тож Веселина перерила купу старих речей, доки не знайшла маленькі черевики, які ще два роки тому належали Марті. Таких гарних речей дівчина навіть у руках з роду-віку не тримала.
– А що, як панночка впізнає свої речі й скарає мене за них на горло? – боязко запитала Дунька.
– Панночка свавільна, але такої влади вона не має, – повагом відказала Веселина, закляпуючи скриню. – Ганка, що в неї раніше служила, була вправна дівка. Надто вправна. Вона служила в палаці два роки і за цей час встигла накрасти столового срібла та підсвічників стільки, щоб вистачило на маленький маєток під Києвом. Звісно, Ганка натерпілася від панночки – ми всі натерпілися, але чутки перебільшують, домальовуючи їй ратиці та хвіст.
Додому Дунька прийшла, коли вже сутеніло. Райка з братовою[4] Наталкою поралися в корівнику, Оленка нарізала поросяті гичку, а батько вже після доброї чарки повчав брата Максима, як складати дрова на зиму. У хаті їх жило сім душ, до того ж Наталка була в поважному стані, чекаючи на восьму. А часом ще й сестриця Параскева до них ночувати приходила, коли її благовірний напивався та виганяв із хати. Тож на подвір’ї ніколи не бувало тихо: рідко обходилося без пісень і сміху, а ще рідше – без лементу й прокльонів.
Дуньці хотілося непомітно прокрастися на горище й заснути в копиці сіна, але варто їй було лише підійти до перелазу, аж не знати звідки перед нею стала мати – руки в боки, щоки надуті, із вуст готова зірватися чергова лайка.
– Де тебе носило? Марія, кухарка з палацу, сказала, що тебе ще вдень відпустили!
– Я… пішла через ліс, навпрошки, і заблукала… – почала виправдовуватися Дунька.
Однак це була напівправда. Село їхнє, Вітовське, було розперезане ярами та балками. Найкоротший шлях від палацу до їхнього дому на краю села проходив через балку, яка межувала з лісом. Кажуть, у тій балці жив Блуд, який міг водити людей по півдня й виводити аж під сусідній хутір. Дунька часто гуляла балкою й лісом, воліючи проводити час із пташками й деревами, аніж з однолітками. Заходячи в ліс, вона завжди йшла навмання, куди вели очі, міркуючи про щось своє. Коли ж хотіла спинитися й повернутися, то завжди знаходила дорогу назад. Так було й цього разу. Дівчина пішла просто за стежкою, а отямилася вже десь у лісових хащах, коли почало сутеніти, а повз неї пробіг дикий кабан.
Стешка замахнулася, щоб дати запотиличника, але Дунька ухилилася.
– Не бийте, мамо. Сьогодні панночка вже била. Облиште.
Сказала й пішла далі обмивати ноги біля криниці. Матір так і завмерла з піднятою рукою.
– Ач яка, – сплюнула Стешка, скривившись. – Лише одною ногою ступила в палац, а вже себе панею уявила?! То що, і матері більше не слухатимеш, суча ти доч?!
Стешка ще довго кричала, та так, що вся вулиця чула. Решта домашніх лише співчутливо поглядали на Дуньку, лишаючи її сьогодні в спокої. Тільки за її спиною перешіптувалися: «Не протримається вона там довго. Виженуть з ганьбою, або щось гірше, гляди, станеться».
Дунька нікого не слухала. Вона вовтузилася у своїй постелі з сіна, а сон ніяк не йшов.
Братова – дружина брата.