Прокляте небо. Наталія Довгопол
й маком напекли!
– Дунько, сходи, – кинув брат Максим, заносячи дрова в хату. – Про тебе й так недобре вже по селу говорять…
– Та про мене від хрестин недобре говорили, – раптом добродушно засміялася дівчина. – То що, іти через те на луг калиною мазатися?
Довго ще вмовляли, і нарешті Євка зголосилася. Вдяглася було у свою стару латану сорочку, але сестри зупинили її.
– Це ж празник! Вдягайся, мов панночка! І намисто своє почепи! – засміялася Райка, блискаючи карими очима.
Нічого було робити, вдяглася й заквітчалася пишним вінком із лугових трав. Ішли на леваду всі втрьох: неодружені сестри Райка, Оленка й Дунька, тримаючись попід руки й приспівуючи. Із сусідніх вулиць підходили інші дівчата, так само святково вбрані й заквітчані. На просторій викошеній леваді понад річкою ріс розлогий кущ калини. Увесь укритий червоними намистинами, він щоліта чекав дівчат на виданні.
Юнаки взялися в коло й завели танці навколо куща, співаючи та заламуючи калинові гілки. Червоні кетяги вставляли в коси одна одній, ягодами обмащували щоки, приговорюючи, щоб парубки любили. А тоді заходилися вгадувати імена наречених.
– Ой, не знаю, дівчата… – манірно закинула руку за голову Оленка, – хто ж мене може посватати? Може, якийсь Степан? Чи Петрусь? Чи, може, Микитка?..
Дівчата сміялися й дивилися на Оленку, не ховаючи своєї заздрості. Оленку хлопці вже давно називали найгарнішою дівкою на селі. Чисте рум’яне личко, високі брови, великі темні очі, як у всіх дівчат із їхньої сім’ї, і м’яка зваблива посмішка. Недаремно вона була коронована на обжинки й пройшлася через усе Вітовське з пишним вінком із колосків на голові, бажаючи достатку в кожну хату.
Тож тепер, обходячи навколо куща, дівоча громада завела на честь Оленки пісню-замовляння:
Що житечко та пшениченька – один колосочок,
Що Микита й Олена – один голосочок.
Микита заговорить, як дзвін задзвенить,
Олена засміється – Віта сколихнеться,
Віта сколихнеться – вода розіллється,
Нехай тому Микиті легенько тикнеться!
Дівчата засміялися, і Оленка зашарілася від останніх слів.
– А от як зватимуть Дуньчиного нареченого… – ніби замислюючись, сказала Оленка. – Я думаю, що Сеньо!
– Сеньо? – здивувалася котрась із дівчат. – А це ще хто такий? У нас такого немає.
– У нас немає, а десь, може, і є! – заходилася сміхом Оленка. – Що поробиш, як таке ім’я придумалось!
Назбиравши повні жмені калини, дівчата за звичаєм понесли пучки матерям, але донести не вдалося. Лиш тільки ступили в гай, як з-за дерев повистрибували парубки, заходившись ловити дівчат. Хлопці прийшли не самі, а з музиками, тож хутенько розвели багаття, розподілили залишки їжі, налили горілки й почали танцювати.
Євка дивилася на ті танці якось відчужено. Їй ніби й хотілося піти з усіма в танок і разом із тим здавалося, що вона вже не належала цьому світові. Може, правду говорили сестри і вона просто зазналася?
Іванко двічі зачіпав її,