Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників. Сборник
цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:
– Чи не було дяка?
Кажуть:
– Не було.
Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.
Дяк і каже тому посланцеві:
– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.
Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:
– Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?
– Я не знаю, – каже посланець, – так мені дяк сказав.
– Зараз запрягай у коляску коней!
Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву – аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися.
Він і питає:
– Що ж це таке?
Вона й каже:
– То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.
Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.
Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.
Цар увійшов:
– Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.
І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.
Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.
Чарівна дудка
Давно воно було чи недавно, так чи не так, – тепер уже достеменно ніхто й не знає.
Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки – своїм онукам.
Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді. Землі багато, всюди вільно – одне одному не заважали, а прийде до кого біда – одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій. Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати.
Поназносив добра – дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити.
Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти.
А слугам своїм – цівунам та гайдукам – накази дає: людей не жаліти, бити їх, карати.
Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно помирають.
А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги, наставив парканів-огорож.
Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І що далі, то гірше: нема порятунку від змія.
Та ось постарів змій, знесилів і лежить, як дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.
Тим часом змієві слуги – цівуни і гайдуки – самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися, за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од одного того дохлого змія. Ніде од них