Казки про богатирів та лицарів. Сборник
Попрощались, поцілувались, дала мати дитині харчів і сказала:
– Сиди тут, а я тобі буду харчі доставляти.
Сіли з Копитом і поїхали. Коні добрі, як гайнули назад – скоро й дома були, вона лягла собі, і не знав купець і його жінка, що вона дитинку народила і їздила з кучером у степ.
Минув місяць, чи два, чи три, повіз Копито своєму синові харчів. Побачились, поцілувались, харчі лишив і поїхав знов назад. І росте той Бух Копитович не годинами, а хвилинами, і в ширину, і в вишину. Місяців через три знову наготовила мати синові харчів і одежі, і поїхали вже обоє на цей раз. Приїхали, а вона й питає сина:
– Чи не треба тобі привезти шаблю або піку?
Він і каже:
– Не треба, мамо, у мене і за шаблю, і за піку кулаки будуть, тепер через півроку ви мені знову харчів привезіть, а там уже й не треба.
І пробув він на тому місці, де його покинули, шість років. Два аршини з половиною у плечах і два з половиною висоти у того Буха Копитовича, і сили у нього тридцять три пуди з восьминою; три пуди кулака одного. От покинув він те місце – куди дивиться, туди і йде: там доріг нема. Пройшов день, два, як покинув те місце, на третій день їдуть-біжать два богатирі йому назустріч кіньми. Прибігли та й не привітались, а мерщій питають:
– Що ти таке?
– Я Бух Копитович. А ви хто такі?
– Ми богатирі.
– Не може бути, щоб ви були богатирі.
– Ні, богатирі.
– Які ж ви богатирі? Богатирі такі нелюдимі та непривітні не бувають. Ви негідники!
Скипіли вони і вже готові його посікти, порубати.
– Ми тебе, – кажуть, – з лиця землі зітремо.
– Ні, я вам кажу, ви негідники! І мене з лиця землі зітерти не годні! А хочете сили Буха Копитовича спробувати, так зберіть вісім чоловік, сім чоловік будуть воюватися – оце мені сьомий рік пішов, – а восьмий буде за свідка, буде дивитися, як ми будемо воювати.
– Ти втечеш!
– Ні, я вас не боюсь, я на цьому місці буду. Ви приїздіть з тими богатирями, так ми й повоюємо.
Розбіглись вони на своїх конях добрих і зізвали богатирів; вони знають, де ті проживають. От зібралося вісім чоловік та й кажуть:
– Ми його могли б і удвох посікти, а він каже, щоб сім чоловік було. Що нам тут і робити сімом чоловікам?
– Чи ви усі богатирі? – питає.
– Усі, – кажуть вони.
– Які ж ви богатирі? Я думав, що богатирі народ чемний, а ви негідники!
Вони так і скипіли.
– А ти ось як, усіх нас звеш негідниками! Будем воювати.
– Ну, а як же ви будете мене воювати? Чи шаблями та піками будете мене колоти, чи як? У мене ніякої зброї нема; у мене тільки кулаки. Мене ваші і шаблі й піки не візьмуть, позагинаються. А чи не хочете і ви на кулаки?
– Ми – як ти кажеш. Як на кулаки, так і на кулаки, ми згодні.
– Ну, давайте. Складіть свою зброю на землю, коней попускайте, а ти, восьмий, стій на коні, дивись на нашу битву, ти будеш за свідка і будеш богатирям розказувати, що такі-то здибали в степу Буха Копитовича –