Казки про богатирів та лицарів. Сборник
поклонився і поїхав собі.
А Бух Копитович пішов до синього моря. Там скали, гори великі, камінь на двадцять аршин угору. Він прийшов і ходить понад синім морем, попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І знайшов він у піску стежечку, і пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; він туди, у той закуточок, а там нічого нема, камінь тільки. Він став, стоїть та долонею гладить по каменю і найшов сучечок – як горошинку. Тоді за той сучечок пучками взяв – одчиняються двері. Кімната велика, золота, так і сяє. Стоять у кімнаті стіл і стільці, а кімната порожня, нема нікого. Походжає сюди та туди по кімнаті Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тоді богатирським голосом як гукне, то аж кімната затряслася.
– Чи тут є хто, озовися!
– Є… дівчинка Лебідка, – відповідає хтось тихенько, – а ти хто?
– Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!
І вийшла – вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.
– Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?
– Можна, – каже.
Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.
– Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, – каже Лебідка, – що ви скажете, те я й буду подавати.
А сама коло порога стоїть.
Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:
– Тепер, Лебідко, прибирай.
Лебідка зараз до стола, прибирає.
– Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай же, мила дівчино, і ти поїж.
Налив чарку горілки:
– Пий!
Вона відмовляється.
– Пий, – він каже. Вона випила та й каже:
– Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав мені не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили.
– Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною?
– Згодна, – каже, – я свого старого хазяїна – змія кину, а лучче вам служити буду.
– Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів?
– Є, – каже, – у мене дванадцять чоловік музикантів.
– Поклич їх мені: нехай вони заграють.
Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить:
– Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!
Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється. А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали довго-недовго, дякує Бух Копитович:
– Годі, музиканти, дякую.
Перестали грати.
– Лебідко, налий музикантам по чарці горілки.
Лебідка частує їх.
– Підходьте тепер, закусуйте.
Підходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає:
– Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були?
– Коли Лебідка згодна, то і ми згодні.
Лебідка каже:
– Я давно згодна.
– Підемо