Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці. Сборник
та вже як оголосила, то мусиш сказати, я не скажу нікому.
А коли приїхав біскуп з дороги, та вже вечеряти посідали з жінкою та й балакають. А коли вона говорить, то й усміхається щоразу, так він питається:
– Що з тобою? Та ніколи того не було, щоб ти так сміялася.
– Ой, я щось важливе знаю. А якби ти знав, то як би ти сміявся!
– Ну, то що такого? То скажи! Я не піду ніде трубити, як ти скажеш, буде тільки між нами.
– О! Та знаєш, до чого дійшла гостина, що справляв твій товариш? Та вже він дістав сто буків.
– Відкіля? Що ти говориш? Він такий старий чоловік з розумом і так дався ошукатися? Ой, коли його побачу, то буду сміятися!
А жінка каже:
– Ой, коли! Та завтра будем коло нього їхати! Ви ж мусите щодня бачитися.
А коли другого дня фурман запріг коні і сів біскуп до візка і рушили їхати, то біскупова жінка сказала:
– Дай слово, щоб дуже не сміявся з пана, бо буде скаржитись.
– Ну, ну, то вже моє діло!
От іде біскуп коло панського двору, а пан вибіг з кімнати страшно веселий, ніби нічого не знає.
– Здрастуй, товаришу!
Прибіг до візка і подав руку.
– Ой, товаришу, – відповідає біскуп. – Я чув, що з тобою було дуже зле, і тепер не подаю руки. То ти такий мудрий чоловік, в старих літах і дався старому дідові насміятися – дати сто буків.
А пан як те зачув, то наче йому дав хто в писок, і ні слова йому не відказав, тільки обернувся й пішов до кімнати. Тільки прийшов до кімнати, закликав свою жінку:
– Хто ж у нас був? Я і в листі просив не казати, щоб не сміялися з мене.
– Та я нічого не знаю, нікого тут не бачила, запитаю Настю, хіба від неї вийшло. Ану почекай, я її покличу.
Задзвонила дзвінком. Приходить Настя.
– Чи була у тебе Ярина від пані біскупової?
– Та була, прошу пані.
– А, то ти з нею говорила? Та то твоя річ була говорити про пана?
– Пані, я нічого такого на казала.
– Та бачиш, пан прийшов схвильований, як неживий.
– Ой, ой, прошу пані, що я наробила! Пані нічого не говорила, щоб я не казала нікому.
Тоді пан сказав:
– Буде вже того з вашої Насті! Ходи зі мною в кімнату. Добре, що я маю адресу того діда. Я дам йому, що він схоче, то він і біскупа вирихтує. Так завтра сідаю і їду в його село, де він мешкає, бо я інакше не вийшов би в світ, він вічно з мене сміється.
А на другий день по сніданню сказав запрягти коні й поїхав до села. А коли в’їхав у село, то запитав людей, де мешкає Жагалюк Василь.
А люди сказали:
– О, він заробив багато грошей у пана і тепер пішов до міста.
– То їдемо у місто! – сказав фурманові пан. А коли приїхали на ринок, то пан глянув, де ходить такий бідний чоловік, і побачив такого убогого, що був у нього на гостині.
– Чоловіче, може, ви знаєте, де тут живе Василь Жагалюк? – запитує пан.
– А, я іду з того шинку, де він сидить.
– Будьте такі добрі його покликати, я заплачу за клопіт.
А коли той чоловік пішов до Жагалюка, то пан подумав:
«Дав би йому хоч десять тисяч, аби тільки він