Чортів млин: Казки про чортів. Сборник
хочу побратися з Вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі – думали, що Тимофій здурів.
– Що, хочеш шукати вітру в полі? – кажуть. – Ой, будеш, небоже, тонко свистіти. Будь парубком, а не пустим зіллям.
Ніхто не пішов з ним.
Тимофій склав свої нехитрі пожитки, прив’язав торбину до палиці і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як яструб з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у яструба, і той випустив бідне зайченя.
– Як віддячити тобі за те, що ти врятував життя моїй дитині? – спитала зайчиха з-за корча.
– Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе Вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
– Не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, – відповіла зайчиха.
Поскакав зайчик вперед, а Тимофій пішов за ним. Вийшли з лісу, ідуть полями. Коли при дорозі бачать чоловіка, височенного, як стара ялина. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою – здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.
Тимофій розреготався.
– Що ти дієш, чоловіче? – спитав дивака.
– Зціляю і оживлюю дерева.
– А хто ти будеш?
– Я – Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
– Я – Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.
– І я піду з тобою. Попрохаю Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
– Ходімо.
Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався. Стали вони перед дверима і стоять. Боязко заходити.
– Ти відчиняй, – промовив Тимофій.
– Та ні, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, – відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж залопотіло від страху.
Довго б ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік неодруженим звікувати. Він заплющив очі і відчинив двері.
Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повиснули.
– Чого вам, люди, треба? – спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.
Батько дерев першим заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
– Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
– Добре, нехай буде так. А тобі чого треба? – спитав Тимофія.
Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи заїкуватого, і відповів:
– Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене.