Любий друг (збірник). Ги де Мопассан
годин згодом він прийшов до редакції і з’явився до пана Вальтера.
– Я дуже здивувався, пане, коли не побачив сьогодні в газеті своєї другої статті про Алжир.
Директор підвів голову й сухо відповів:
– Я віддав її перечитати вашому другові Форестьє; він не ухвалив, треба переробити.
Дюруа обурено вийшов, не сказавши й слова, і влетів до кабінету свого приятеля.
– Чому ти не пустив сьогодні мою статтю?
Журналіст курив, одкинувшись на спинку крісла й поклавши на стіл ноги, каляючи закаблуками почату статтю. Він відповів спокійно, стомленим і далеким голосом, що доходив ніби з ями:
– Патрон її не ухвалив і доручив віддати тобі, щоб ти виправив. Он вона.
І показав пальцем на згорнуті аркуші під прес-пап’є.
Дюруа від збентеження не змігся нічого сказати й забрав їх у кишеню. Форестьє тим часом сказав:
– Сьогодні підеш спочатку до префектури…
І зазначив, куди треба сходити й які відомості здобути. Дюруа вийшов, не спромігшись на уїдливе слово, якого марно шукав.
Другого дня він знову приніс статтю. Йому знову було повернуто. Коли її не прийняли і втретє, він зрозумів, що зарвався і тільки Форестьє може йому допомогти.
Тож він не нагадував більше про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким та хитрим, коли так треба, та ревно виконував свої репортерські обов’язки, сподіваючись кращих часів.
Він познайомився з театральними та політичними лаштунками, коридорами та передвітальнями державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах та з похмурими фізіономіями заспаних швейцарів.
Мав постійні зносини з міністрами, швейцарами, генералами, поліцаями, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, зводниками, шахраями, світськими людьми, шулерами, візниками, прислужниками в кав’ярнях та з багатьма іншими, став зацікавленим, але байдужим до всіх приятелем, не відрізняючи їх у пошані, міряючи їх на одну міру, цінуючи їх з одного погляду, бо бачився з ними всіма щодня й щогодини з тим самим наміром і розмовляв з ними всіма про ті самі службові справи. Він сам порівнював себе до людини, що перекуштувала всяких вин і не відрізняє вже шато-марго від аржантейля.
Невдовзі він став визначним репортером, певним у інформаціях, хитрим, моторним, спритним, – справжнім скарбом для газети, як казав пан Вальтер, що знався на співробітниках.
Тим часом платили йому тільки по десять сантимів від рядка й двісті франків утримання, а що життя на бульварах, по кав’ярнях та ресторанах коштує дорого, то грошей він ніколи не мав і впадав у розпуку від злиднів.
«Тут фокус якийсь є», – думав він, бачачи, що в декого з товаришів не переводиться золото, але не міг дорозумітися, яких таємних заходів вони вживають, щоб здобутись на такий добробут. І він заздро підозрював тут невідомі й непевні способи, якісь послуги, цілу вироблену систему контрабанди. Отже, йому теж треба викрити таємницю, пристати до мовчазної спілки й приєднатись до товаришів, що діляться без нього.
І ввечері, дивлячись із вікна на