Хотин. Ю. В. Сорока

      – Андрій загинув, – Микита ще більше спохмурнів.

      – Кульбаба? Живий! Приїхав уночі, Сагайдачного привіз пораненого. У нас новин повно, Бородавку заарештовано!

      Козаки допомагали пораненим побратимам. Почулося кілька болісних стогонів. Закривавлених запорожців знімали з воза, клали на постелені кожухи і напували водою. З'явився ієромонах Гавриїл, що під час походу лікував поранених. Віддавши кільком молодикам розпорядження принести все необхідне, заходився обмивати рани і міняти пов'язки. Підбіг Андрій.

      – Матінко Божа, Микито! Максим із тобою?

      – Зі мною, – Микита стиснув Кульбабу в обіймах. – А ви як з тієї печери вирвалися?

      – Я один і вирвався. Молодика ще з собою витягнув. Решта загинули, Царство їм Небесне.

      Андрій коротко переповів усе, що з ним сталося з часу невдалої переправи через Прут.

      – А ви як? Ми тоді раділи за вас, думали, що ви відірвались.

      – Який там чорт! Увесь день турчин ліз, накосили їх там до біса. Потім уночі знялися, почали відходити, вони за нами. Зранку спинилися, поробили шанці, вози засипали землею. Знову цілий день билися. Під вечір по росі турки таки захопили нас. Сам бачиш, скільки нас залишилося. Коли почали нукери перестрибувати через вал, зібрав, кого зміг, і, підпаливши вози з порохом, відійшов. Нам пощастило, що вітер на нас подув. Після вибуху стільки диму було, що бусурмани й носа свого б не знайшли.

      – Молодці. Тут перебіжчики були від турків, болгари. Кажуть, ви мало не дві тисячі одних яничар поклали. Славно ви погуляли. Та й ми трималися, поки не підкурили нас. Так диму напустили, мало Богові душу не віддав.