Quo vadis. Генрик Сенкевич
забрати Лігію, щоб оддати її Вініцію, то Вініцій приведе її назад у їхній дім.
Чималою втіхою була також думка, що коли Лігію й не вдасться врятувати, за неї помстяться, і смерть захистить її від ганьби. Бачачи лють Вініція та знаючи про властиву всьому роду запальність, Авл був упевнений, що юнак виконає все, що обіцяв. Сам він, хоча й любив Лігію, як рідний батько, визнавав за краще її вбити, ніж оддати імператору, і, коли б не думка про сина, останнього нащадка їхнього роду, Авл здійснив би це, не вагаючись. Він був воїном, про стоїків знав тільки з розмов, але характером був не чужий їм, і гордість його легше мирилася з думкою про смерть, аніж про ганьбу.
Він постарався заспокоїти Помпонію, вселити в неї трохи бадьорості, і обоє почали очікувати вістей од Вініція. Почуються в атрії кроки кого-небудь із рабів, і обом уже здається, що, може, це Вініцій веде до них кохане їхнє дитятко, і в глибині душі вони були готові благословити молоду пару. Та час минав, а ніяких вістей не було. Тільки ввечері пролунав стукіт молотка у ворота.
Хвилину по тому з'явився раб і вручив Авлу листа. Старий воїн, який зазвичай любив показувати своє самовладання, взяв табличку ледь тремтячою рукою й почав читати з такою поспішністю, ніби йшлося про долю всього його дому.
Раптом обличчя його спохмурніло, наче впала на нього тінь прудкої хмари.
– Читай, – сказав він, звертаючись до Помпонії.
Помпонія взяла листа і прочитала таке:
«Марк Вініцій вітає Авла Плавтія. Те, що сталося, сталося з волі імператора, перед якою ви мусите схилити голови, як схиляємо я та Петроній».
Настало тривале мовчання.
Розділ VI
Петроній був удома. Його брамник не посмів зупинити Вініція, що влетів до атрію мов вихор; дізнавшись, що господаря потрібно шукати в бібліотеці, він так само стрімко помчав туди; Петроній щось писав, Вініцій вихопив у нього з рук стиль[138], зламав його, жбурнув його на підлогу і, судорожно схопивши Петронія за плечі, наблизивши лице до його лиця, запитав хрипким голосом:
– Що ти з нею зробив? Де вона?
Але тут сталося щось дивне. Витончений, розніжений Петроній стиснув руку молодого атлета, що впилася йому в плече, відірвав її від себе, потім одірвав другу і, тримаючи їх обидві у своїй одній із силою залізних обценьків, промовив:
– Я тільки ранками розмазня, а ввечері до мене повертається колишня сила. Ану лиш, спробуй вирватися. Гімнастики тебе, видно, навчав ткач, а манер – коваль.
На його обличчі не було й тіні гніву, лише в очах блиснула іскорка колишньої відваги та енергії. Хвилина, і він випустив руки Вініція, котрий стояв принижений, збентежений і розлючений.
– Рука в тебе сталева, – сказав Вініцій, – але присягаюся всіма богами пекла, якщо ти мене зрадив, я встромлю тобі ножа в горлянку, хай навіть у палатах імператора.
– Поговорімо спокійно, – відповів йому Петроній. – Як бачиш, сталь сильніша від заліза – хоча з однієї твоєї руки можна зробити дві моїх, мені тебе нічого