Quo vadis. Генрик Сенкевич
бенкеті ти, напевно, його побачиш, – лагідно всміхаючись, сказала Акта. – А бути там ти маєш передовсім тому, що інакше не можна. Тільки таке дитя, як ти, могло вирішити по-іншому. І потім, якщо ти хочеш повернутися в дім Авла, на бенкеті тобі може випасти можливість попрохати Петронія та Вініція, щоб вони своїм впливом здобули тобі дозвіл повернутися. Були б вони зараз тут, обидва сказали б тобі те ж саме, що я, – що спроба опору була б безумством і загибеллю. Імператор, звичайно, може й не помітити твоєї відсутності, але якби помітив і подумав, що ти посміла противитися його волі, порятунку для тебе вже не було б. Але ходімо, Лігіє. Чуєш, як гамірно стало в палаці? Сонце вже сідає, незабаром почнуть збиратися гості.
– Твоя правда, Акто, – відповіла Лігія, – і я послухаюся твоєї поради.
Що в цьому рішенні було від бажання побачити Вініція та Петронія, а що від жіночої цікавості, від прагнення хоч разок поглянути на такий бенкет, на імператора, на його двір, на знамениту Поппею та інших красунь, на всю цю нечувану розкіш, про яку розповідали в Римі всякі небилиці, – сама Лігія навряд чи могла б розібратись. Але й доводи Акти були розумними, дівчина це добре усвідомлювала. Треба було йти, і коли необхідність і здоровий глузд підкріпили спокусу, що затаїлася в її душі, Лігія перестала вагатись.
Акта провела її до свого власного ункторію, щоб намастити й гарно вбрати – рабинь в імператорському домі було достатньо, і в самої Акти не бракувало прислужниць; одначе із співчуття до дівчини, чия краса та цнотливість розчулили її серце, Акта вирішила сама її одягти, і тут одразу стало зрозуміло, що в молодій гречанці, при всій її журбі та захопленні посланнями Павла з Тарса, багато ще лишилося від колишньої еллінської душі, котрій краса тіла говорить більше, ніж будь-що інше на землі. Зовсім роздягнувши Лігію, бачачи її гнучкий і в той же час м'яко округлий стан, мовби виліплений із перлисто-білої маси та троянд, Акта не могла стримати захопленого вигуку і, відійшовши на декілька кроків, замішувалася цією незрівнянною, сповненою весняної чарівності красою.
– Лігіє, – промовила вона врешті, – та ти у сто разів прекрасніша від Поппеї!
Але дівчина, вихована в суворому домі Помпонії, де зберігалася скромність навіть тоді, коли жінки були наодинці, стояла нерухомо – прекрасна, як дивний сон, сповнена гармонії, мов творіння Праксителя[148] або як чудова пісня, але зніяковіла, порожевіла від сорому, стояла, звівши коліна, прикриваючи руками груди й опустивши повіки. Та ось Лігія несподівано підвела руки, висмикнула шпильки, і в одну мить, злегка труснувши головою, прикрилася волоссям, як плащем.
– О, яке в тебе волосся! – сказала Акта, підійшовши до неї й торкаючись її темних кучериків. – Я не буду посипати його золотою пудрою, воно само на згинах світиться золотом. Хіба що де-не-де додам золотистого блиску, але злегка, ледь-ледь, так якби їх осяяв промінь сонця. Прекрасний, напевно, ваш край, де народжуються такі дівчата.
– Я його не пам'ятаю, – відповіла Лігія. – Тільки Урс мені розповідав, що у нас усе ліси,