Quo vadis. Генрик Сенкевич
для меча та щита! На голові в нього був вінок із троянд. Густі брови, що зрослися, виблискуючі очі, смагляве обличчя робили Вініція втіленням молодості й сили. Він здався Лігії таким красивим, що вона, вже оговтавшись од першого переляку, все ж ледве зуміла відповісти:
– Вітаю тебе, Марку…
– Щасливі очі мої, що бачать тебе; щасливі вуха, що чули твій голос, який для мене є солодшим од флейт і цитр. Якби запропонували мені вибирати, кого волію бачити поряд із собою на цьому бенкеті, тебе, Лігіє, чи Венеру, я вибрав би тебе, о божественна!
І він утупив у неї свій погляд, наче бажаючи насититись її виглядом, – його очі просто обпікали її. Погляд ковзав по її обличчю, по шиї, по оголених руках, пестив її чарівну постать, милувався нею, обіймав її, вбирав у себе, та разом із бажанням у ньому світилися щастя, і пристрасне кохання, і безмежний захват.
Думки Лігії проясніли, й вона, відчуваючи, що в цьому натовпі і в цьому домі він єдина близька їй істота, почала говорити з ним, розпитувати про все, що було їй незрозуміле й лякало. Звідки він знав, що знайде її в палаці імператора, й навіщо вона тут? Для чого імператор одняв її в Помпонії? Їй тут страшно, вона хотіла б повернутися додому. Вона б померла від туги та тривоги, коли б не сподівання, що Петроній і він заступляться за неї перед імператором.
Вініцій пояснював їй, що про її викрадення він сам довідався від Авла. А навіщо вона тут, він не знає. Імператор ні перед ким не звітується за свої розпорядження та накази. Одначе їй не треба боятися. Він, Вініцій, поряд із нею й залишиться з нею. Він волів би позбутись очей, аніж її не бачити, позбутися життя, ніж її покинути. Вона – його душа, от він і берегтиме її, мовби власну душу. Він спорудить у своєму домі їй вівтар, як своєму божеству, й буде приносити мирру та алое, а навесні – анемони та яблуневий цвіт. І якщо їй страшно в домі імператора, він, Вініцій, обіцяє їй, що вона в цьому домі не залишиться.
І хоча Вініцій говорив ухильно, а часом брехав, голос його звучав щиро, тому що почуття було справжнім. І жалість його до дівчини була щиросерда, а її слова так розчулювали юнака, що, коли вона почала йому дякувати й запевняти, що Помпонія його полюбить за доброту, а сама вона все життя буде йому вдячна, Вініцій не міг побороти хвилювання, і йому почало здаватися, що він буде не в змозі встояти перед її благанням. Серце його тануло від ніжності. Краса Лігії п'янила його, він жадав її й відчував, що вона йому безмежно дорога, що він і справді міг би поклонятись їй, як божеству; і ще він відчував нестримну потребу говорити про її красу та своє схиляння перед нею, та гамір бенкету ставав усе оглушливішим, і Вініцій, присунувшись ближче, почав шепотіти Лігії ніжні, солодкі слова, що лилися з глибини душі, звучні, як музика, і п'янкі, як вино.
І вони п'янили її. Серед чужих людей, які оточували її, Вініцій здавався їй усе більш близьким і дорогим, цілком надійним і самовідданим. Він заспокоїв її, обіцяв забрати її з імператорського дому, обіцяв, що її не покине, що буде їй служити. Раніше, в домі Авла, він говорив з