Грозовий Перевал. Эмили Бронте
змагатись у ґречності одне з одним. Спочатку хлопець нібито зважився мені допомогти.
– Я проведу його до парку, – сказав він.
– До пекла ти його проведеш! – заволав хазяїн. – А коней хто глядітиме, га?!
– Життя людини, мабуть, важить більше, ніж нагляд за кіньми; хтось має його провести, – втрутилася місіс Хіткліф, виявивши більше співчуття, ніж я від неї очікував.
– Та не з твоєї забаганки! – відрубав Хейртон. – Якщо він тобі так запав у душу, краще помовч.
– Ну, тоді я бажаю, щоб тобі колись з'явився його привид! І ще сподіваюся, що містер Хіткліф не матиме іншого орендаря, доки Трашкрос-Грейндж не перетвориться на руїни! – люто огризнулася вона.
– Ти ба, як проклинає! – бурмотів Джозеф, якого я ледь не збив з ніг. Він сидів і доїв корову; я, не вагаючись, схопив ліхтаря, що стояв біля нього, і, крикнувши, що поверну ліхтаря завтра, побіг до найближчої хвіртки.
– Хазяїне, хазяїне, він поцупив ліхтаря! – залементував старий, кидаючись наздогін. – Гей, Вовче, хапай його! Ну-бо, песику мій, взяти його! Взяти!
Я ще не встиг відчинити вузьку хвіртку, як на мене налетіли два кошлатих чудовиська. Вони повалили мене долу, ліхтар погас; я задихався від безсилого гніву й приниження, слухаючи дружний регіт Хіткліфа та Ерншоу. На щастя, собаки лише грізно гарчали, спершись на мене лапами і вимахуючи хвостами, та вочевидь не мали бажання роздирати на шматки свою жертву. Однак підвестися вони мені також не дозволили, і я мусив лежати, очікуючи, поки жорстокосерді хазяї зглянуться на мене. Нарешті звільнений, без капелюха, тремтячи від гніву, я наказав негідникам тієї ж миті відпустити мене – інакше вони страшенно пошкодують про своє нахабство. У розпалі я додав кілька відчайдушних погроз, що прозвучали, мов прокльони короля Ліра.[12] Я так розходився, що в мене пішла носом кров. Поки я лаявся, Хіткліф продовжував реготати. Не знаю, якою була б розв'язка цієї сцени, якби не втручання однієї особи, що виявилася розважливішою від мене та більш доброзичливою, ніж мої мучителі. Це була Зіла, огрядна покоївка; вона вибігла на ґвалт. Вирішивши, що на мене вчинено розбійний напад, і не насмілюючись виступити проти хазяїна, вона спрямувала свою зброю на молодшого з мерзотників.
– Отакої, містере Ерншоу! – закричала вона. – Що це ви таке вигадали, хотіла б я знати! Та що ж це в нас, злодійський вертеп? Бачу, не приживусь я в вашому домі! Гляньте лишень на цього бідаку, він же як з хреста знятий! Ну, годі-бо, годі! Нікуди ви отако не підете. Заходьте в дім, я вам пособлю трохи. Стійте тихенько.
Примовляючи ці слова, вона потягла мене до кухні. Містер Хіткліф пішов слідом. Його раптовий вибух веселощів так само несподівано вщух, поступившись місцем звичній для нього суворості.
Мені було зле, голова паморочилася, і я хоч-не-хоч мав згодитися провести ніч у його страхолюдній оселі. Він наказав Зілі дати мені склянку бренді і пройшов до кімнати; а покоївка, побідкавшись із мого жалюгідного вигляду та виконавши хазяйський наказ, після чого я трохи ожив, повела мене спати.
Розділ третій
Супроводжуючи