Грозовий Перевал. Эмили Бронте
щоб я й собі вимагав того ж, чого хочеться Кетрін? Або щоб ми з нею, залишені вдвох, не знайшли кращої втіхи, аніж розбігтися по різних кутках та ревти, та верещати, та качатися по підлозі? Та я й за тисячу життів не зміняв би своєї долі на життя Едгара Лінтона у Трашкрос-Грейнджі – навіть якби мені дозволили скинути Джозефа з-під найвищої стріхи та вимазати двері кров'ю Хіндлі!
– Цить, тихіше! – перервала я. – Ти мені ще не пояснив, Хіткліфе, чого Кетрін там залишилась?
– Я сказав, що ми сміялися, – відповів він. – Лінтони нас почули – та стрімголов кинулися до дверей; спершу вони заніміли з переляку, а потім почалося: «Ой, матусю, матусю! Ой, таточку! Ой, матусю, біжи сюди! Ой, татку!» Справді, вони таки вигукували щось подібне. Тут ми здійняли страшенний ґвалт, аби ще більше їх наполохати, а потім сплигнули з підвіконня, бо хтось загрюкав дверима, і ми збагнули, що час лати дьору. Я тримав Кеті за руку та підганяв її, аж раптом вона впала. «Біжи, Хіткліфе, біжи! – шепотіла вона. – Вони спустили на нас бульдога, він тримає мене!» Чортова тварюка вп'ялася їй у гомілку, Неллі; я чув бридке собаче сопіння. Вона не зойкнула, ні! Вона б не кричала, навіть якби її підняла на роги скажена корова. Та зате я загорлав щосили! Я виголосив стільки прокльонів, що вони мали б налякати будь-якого з чортів у християнському світі; і, схопивши каменюку, я встромив її поміж собачі щелепи й намагався проштовхнути псові в горлянку. Нарешті припхався той падлючий служник із ліхтарем та заволав: «Тримай його, Плазуне, тримай міцніше!» Та він затнувся, побачивши Плазунову здобич. Пса насилу відтягай геть; його довжелезний червоний язик на півфута вивалився з пащеки, а обвислі губи були заюшені кривавою піною. Служник підхопив Кеті на руки. Вона була непритомна – не від страху, я певний, від болю. Він поніс її до будинку; я пішов слідом, сиплючи погрозами. «Когось впіймав, Роберте?» – гукнув Лінтон, вийшовши на ґанок. «Плазун упіймав маленьке дівчатко, сер, – відповів той. – І тут іще якийсь хлоп'як, – додав він, вчепившись у мене, – злодійчук, одразу видко! Мабуть, злодії наказали їм влізти у вікно, а вночі, як ми полягаємо спати, відчинити двері бандитському кодлу, аби вони нас тут сонних порізали! Ти, злодючий нишпорку, стули писок! Ти за це підеш на шибеницю. Містере Лінтон, сер, беріться до зброї!»
«Так, так, Роберте, – забелькотів старий йолоп. – Мерзотники, певно, дізналися, що я вчора отримав орендну платню, і сподівалися на легку здобич. Що ж, ласкаво прошу; я їм влаштую гарні оглядини. Гей, Джоне, зачини двері на засув! Дайте Плазунові води, Дженні. Вчинити замах на суддю у його власній оселі; та ще в Божий празник! Та вони, дивлюся, знахабніли до краю! Мері, люба, подивися на нього, – не бійся, це лише хлопчисько, – його паскудна пика, без сумніву, викриває злочинну натуру. Хіба то не буде благим діянням для держави – повісити його одразу ж, не очікуючи, доки його вдачу підтвердять не лише риси обличчя, а й вчинки?» Він потяг мене до свічника, а місіс Лінтон почепила на ніс окуляри та перестрашено сплеснула руками. Ті малі боягузи теж підповзли