Грозовий Перевал. Эмили Бронте
реченням: «Кінець Хіндлі Ерншоу виявився таким, якого й слід було чекати: він помер невдовзі після своєї сестри, менше ніж за півроку по тому». Можна вважати, що Емілі Бронте розуміє смерть як звільнення. Такою вона стала для Хіткліфа, який помер з «посмішкою на розтулених вустах, гострим і лютим, живим, жагучим поглядом». Помер, адже психологічна напруга – «Не можу жити без мого життя, без моєї душі!», – в якій він знаходився після смерті Кетрін, досягла кричущих розмірів.
У передмові до «Грозового Перевалу» Кетрін Франк зауважує, що це «глибоко розколений твір».[7] Його побудовано на цілому комплексі дуалізмів: дві любовні історії, два маєтки і дві сім'ї, два оповідачі і дві героїні, два героя (Хіткліф і Лінтон) і два негідники (Хінді і Хіткліф). Емілі Бронте не розв'язує жоден з цих дуалізмів, залишаючи інтерпретацію твору і кінцеві висновки читачеві. Вона, будучи, в першу чергу, романісткою, за допомогою художніх символів розказує те, що інтуїтивно знає про природу людини. «Нам, безсумнівно, показано всесвіт як картину і вираження двох протилежних принципів, що прагнуть поглинути один одного, але зрештою утворюють гармонію», – пише Уолтер Аллен.[8]
Грозовий Перевал і Трашкрос-Грейндж символізують у романі ці своєрідні полюси, два світи, що розташовані на короткій відстані один від одного. З одного боку, енергія і буря, з іншого – спокій і захищеність. Старша Кеті і Хіткліф, так само як і Едгар та Ізабелла Лінтон, задихаються, коли перетинають кордон чужого до ворожості іншого світу. Універсальну несумісність цих двох елементів єдиної гармонії авторка пояснює психологічною несумісністю персонажів, яка лежить поза раціональним поясненням, поза різницею у вихованні або звичках. У XXIV розділі цю проблему артикулює молодша Кеті, яка пояснює місіс Дін, наскільки вона і Едгар Лінтон різні:
«…Він сказав, що найкраще проводити липневий день ось як: лежати з ранку до вечора у вересовому полі, і щоб навкруги сонно дзижчали бджоли, і жайворонки співали високо над головою, у голубому безхмарному небі, і яскраво світило сонце. Для нього це і є райське блаженство. А мені до вподоби інше: гойдатись у шурхотливому зеленому гіллі, коли дме західний вітер, і світлі хмаринки біжать у небі, і не тільки жайворонки, але й дрозди, і малинівки, і зозулі виспівують з усіх боків, а поля простираються у далечінь, помережані темними прохолодними ярами; а поруч брижиться під вітром висока трава, мов хвилі; і ліси, і співучі джерела, і цілий світ, пробуджений, радісний, вільний! Лінтон хотів, щоб усе лежало в дрімотному спокої; а я – щоб усе мінилося барвами і кружляло в танку. Я сказала, що в його раю все якесь напівживе; а він сказав, що в моєму все ніби п'яне. Я сказала, що заснула б у його раю; а він сказав, що в моєму не зміг би дихати…»
Можна уявити, що Ерншоу і Лінтони могли б мирно співіснувати, якби не втручання Хіткліфа, роль якого в романі полягає в перевірці існуючої гармонії і згодом її руйнуванні.
Демонічна