Довбуш. Гнат Хоткевич

Довбуш - Гнат Хоткевич


Скачать книгу
все мусить фігурувати вона, а не звичайний вогонь із губки й кресала. Через десятки віків проніс гуцул пошану до того першого способу, яким уперше здобула людина вогонь на землі.

      – Єк єс наклав тоту живу ватру, маєш класти туда сліпе дерево. Ік вна перегорит, з него взєти дев'їть вугликів і кидати в ту воду з головиц, рахуючи назад.

      Рахувати назад – це значить говорити – не дев'ять, не вісім, не сім і так далі – аж до одного. Всю цю процедуру проробити дев'ять разів, а тоді йти на струнки й покропити тою водою струнки. Мало того.

      – Сідай на сідець та мий тов водов кожді вівці ікру й перехресте. А шо зістане води – віднеси у таку скалу, де ніхто не може знайти, й там вилий…

      Зрештою можна цю воду зужити й інакше. Якщо хочеш своєму недругові «збавити молоко», то візьми й вилий цю воду «під єго хитар». То вже йк маржина перейдет це місто – ото! Вже ніхто не зверне їй молока.

      І слухають наші хлопці отої усеї розповіді й думають: які ж то тут, у горах, і пастухи ж премудрі…

      XIV

      Олексу відразу захопило полонинське життя. Все йому тут подобалося. І тихий шелест шуварів, коли вони ото зашепочуть, ніби мислять уголос, а про що? Коби знати. І оці ботеї овець, що, мов хмарки легенькі, пересуваються по світлих тлах полонин. Он два пастухи зійшлися – далеко їх видко. «Наш» зіперся на свою ґирлиґу і стоїть у мальовничій позі; сардак трохи вітер одвіває. А той, воляр, далеко одставив від себе свою довгу трембіту й кінець її обіпер на землю. Олекса дивиться – а не знає, що то красиво. Не знає свідомістю – несвідомо очей одірвати не може. А на обрію отой Хом'як. Вже не сердиться більше на нього Олекса, що він не Говерла. Хмара біла повзе й зачіпається за гору, за саму вершину; хвильку затримується, потім повзе далі, але клапті її лишаються то там, то там і розтають, не знати де діваються. От іще зараз було щось, якийсь шматок білого серпанку, закривав якусь улоговину – і нема, нічого нема на тім місці. А ще хвилька – й на цілім Хом'яку ні одної хмариночки. Олекса дивиться – і усмішка застигає на його обличчі. Все тут його чарує, все вабить його очі.

      Собаки… Он лежать кудлаті, здорові. На одну з них вівчар крикнув.

      – Унене – дрейте-е…

      Олекса вперше таке чує. Ватага запитати ніяково, як старшу людину. Питає потиху хлопців:

      – Що то він скричєв на кутюгу?

      – Бо то пес волоський, по-нашому не розуміє, лиш по-волоськи.

      – Чхалла! Чхалла! – кричить собі пастушок. Пес підіймає голову, але не розуміє, до чого тут така нестосовна команда.

      А Олекса слухає – і знов усміх застигає на його обличчі. Все тут нове, прекрасне. Жив би та й жив тут і додому б не вертався. А ще хлопці так поетично вміють говорити. Може, при ближчім розгляді особливого нічого в тих хлоп'ячих оповіданнях не було, але Олексі то подобається, і він слухає залюбки.

      – Наша полонина – то найкраща у світі. Велика, красна. Маржини багато: воли, корови, коні, кози, вівці, свині… Се наш ботей. Нас трьох до него. А таких ботеїв у нас штири. Оден вівчєр даєси на сотце – тож собі зрахуй тепер, кіко у нас овец


Скачать книгу