Довбуш. Гнат Хоткевич
«Гісь… Гісь…» А як наперед яка вівця вихопиться, то на неї кричить: «Пррст… Пррст…» – і звичайно вона слухається. Баран часом із великого свого ума наставить лоба і не хоче йти. Тоді підбігає пес, злегка кусає за бік – і баран хоч-не-хоч біжить на місце. А як пес зазівається – пастух уцідить буком по спині так, що відхочеться бігати. Так і посуваються в порядку вівці раз призначеними «цєпами». Будь-де гнати овець не можна, бо міг би пригнати на сукровище, тобто місце, де з тої чи іншої причини пролилася кров. Якби вівці хапнули на такім місці трави – одразу би їм «уняло манну». Наші хлопці вислуховують і це з пошаною. А пастушки помітили вражіння своїх оповідань і задаються, вигадують усяке, аби заімпонувати. На запити відповідають категорично.
– А єк же то пізнати сукровище?
– Єк? Маєш знати самий. А йк самий не знаєш, вівці тобі скажут: вони збігаютси на те місце й бліют.
Вже недалеко стоїще. Його ще не видно, але відчувається. До нього, як до центру, стікаються стада з усіх сторін. Он суєтливі кози, які й пастухів коло себе роблять суєтливими. Щосекунди з тої сторони чути: «Ці! Ці! Ці… А най бес…» Далі пастух не договорює, бо не знає, в яку мінуту скаже жорстоке слово. Хіба не бувало таких випадків, що в досаді крикнув пастух «А най би си розчєхла!» – а вона в тім моменті вже й розчахнена. Відбігають убік кози, а за ними поклик «Крьо-не!.. Крьо-не!.. А, не слухаєш?» – і важенький дубець летить у неслухняну питомицю, але рідко трапляє, бо коза вже хтозна-де.
– Іва! Іва! – несеться поклик до якогось Івана. – Ци твої всі?
– Усі-і!.. А у тебе?
– Е-е-е-о-у! – вже не може розібрати слів Іван. Аж на стоїщі довідається, чи все благополучно, а чи, може, трапилося «йке нещіське».
– Кцьо-кць-кцьо!.. – ласкаво закликає пастух яку вередливу козу, а сам хитро, боком наближається, щоб охнути коротеньким бучком швирка та хоч злість зігнати.
Бо жодна худоба так не вимордує, «єк коза». І така вже тварина клята, що її ніколи не напасеш. Усе бігає, усе скаче, там урве стеблинку, там – другу, а де походила чи сама, чи пес пройшов, чи інша худобина – там не буде їсти, хоч її ріж. Досада часом бере: паша така, що сам би їв, «а вни, кляті, полєгают і лежат собі, шукай їм єнчої паші».
Бовчарям,[62] чи як їх іще називають – гайдеям, коло рогатої худоби куди спокійніше. І рівняти не можна. Їх худоба поважна, не метушиться – не метушаться й вони. Говорять повільно, ходять повільно; на пасовиську відпочивають, часом навіть задрімати можна. І тепер, женучи, не спішать.
«Вскня! Вскня!» – іноді закличе корову – і вона йде собі супокійно, повільним кроком. Таким же кроком іде й пастух і теж супокійно розмовляє з товаришем. Він не втомлений, у нього найменше пригод, тож може собі позволити на філософію.
«Шшкне-е!.. Шшкне-е!» – шкне на таку, що відбилася, а розмови з товаришем не перериває.
Найвеселіший народ конярі, або як їх іще називають – стадарі. Се аристократи полонини. От кому добре! Хоч як паша далеко, а йому
Бовчар – пастух рогатої худоби.