Диктатор. Сергій Постоловський
п’яний, але ще контролює себе. Навпроти нього сидить сивий чоловік десь за п’ятдесят. Глибокі зморшки ріжуть його лоб. У нього доволі розумний і сконцентрований погляд. Одягнений він у темний костюм і світлу сорочку. Плечі тримає прямо – результат багаторічної служби в армії США.
– Слухай, Френку, коли вже у нас пішла така відверта розмова… – Томас затихає на хвильку, а потім питається: – Хто мій батько? Де ця паскуда?! І якого дідька я його ніколи не бачив?
Френк Лейл, який був рідним дядьком Томаса та єдиним чоловіком, котрого той поважав і слухав, посміхається племіннику недоброю посмішкою.
– Вона мені так і не сказала, від кого тоді завагітніла. Що я не робив, як не просив, як тільки не допитувався. Все марно, – каже Френк.
– Тобто?
– Не знаю я, хлопче, хто твій батько. Навіть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заїжджий, не з нашого кварталу і навіть не з нашого міста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.
Томас слухає дядька, замовляє подвійну порцію віскі і випиває її.
– Кажеш не перейматися? – посміхається він. – А потім питаєш, чому я п’ю? Якісь дивні ви усі люди, родичі мої милі. Дивні чи дурні. Хто вас знає.
За вікнами бару панує весна. Холодна й дощова. Сірою зграєю танцюють над Нью-Йорком похмурі хмари. І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надії, яким не судилося стати реальністю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому світі від них не залежить абсолютно нічого. Томас дивиться у вікно, переводить свій погляд на дядька, б’є кулаком по столу і кричить не своїм голосом:
– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це місто вб’є мене. Воно мене поглинає, засмоктує, і якщо так продовжиться й надалі, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.
З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрічає їх мовчанням.
Він не п’є шість днів, а потім знову зривається і пірнає у чергову гулянку. Його оточують випадкові, незнайомі йому люди, які живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж він, їздять його автомобілем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Він хоче забути чергову жінку – красуню Елізу, яка вкотре розбила його серце і пішла геть з одним багатієм, старшим за неї на тридцять чотири роки.
– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, і його обличчя перекошує недобра посмішка. Така посмішка з’являється у вбивць, психопатів та інтелектуалів у стані лютого відчаю.
Френк Лейл сидить на лавці у Центральному парку. Він намагається упіймати перші промені квітневого сонця, що вже другий день поспіль заливають своїм теплом вулиці Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час від часу він гортає газету, читаючи заголовки й кінцівки статей. Він нікуди не поспішає, насолоджується спокоєм і самотою. Дихання рівне, проте думки – бентежні. За декілька хвилин біля нього сідає чоловік у сірому пальті. Прямий ніс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.
– Привіт,