Диктатор. Сергій Постоловський
ненависть.
– Не торкайся своїм брудним язиком її пам’яті! Ми обидва знаємо, що вона могла зараз сидіти поруч з нами, якби не твої витівки та садизм по відношенню до неї. Жінка, яку потрібно було носити на руках, стала черговою жертвою твоєї несамовитої відданості ЦРУ.
Він відпускає краватку Майкла і каже:
– Після того, як вона наклала на себе руки, я зрозумів, Майкле, що заради Управління ти ладен вбити навіть рідну матір.
– Нічого ти не знаєш, брате. Абсолютно нічого. Не будемо про це!
– Я знаю одне. Ти ідеальний солдат своєї країни. І тому прошу взяти до себе мого племінника.
– Чому ти мене це просиш? Ти ненавидиш цього хлопця? Якщо я візьмуся за нього, назад вже не буде вороття. Я зроблю з нього першокласного розвідника, позбавленого права на сім’ю, вихідні, свята, відпустки та прості радощі життя. Він не зможе бути вільним, незалежним, бо повністю належатиме мені й Управлінню. Врешті-решт він буде позбавлений елементарного вибору. Ти цього хочеш?
Френк Лейл тримає у руці склянку з віскі і дивиться повз Майкла С’юті. Він наче не чує старого товариша. Френк згадує їхнє знайомство, день першої зустрічі, перший рейд у джунглях В’єтнаму, мить, коли він ще вірить в Америку, демократію, права людини, свободу слова та приватну власність. А ще він вірить в індивідуальність кожного американця, у здатність окремих осіб змінювати хід історії, народжувати нові ідеї, нести людям прогрес. Тепер же він вірить зовсім в інше. І та віра Френка фокусувалася на невід’ємному праві людини мати зброю і застосовувати її по відношенню до тих, хто намагається зламати твоє життя.
– Вибір є завжди, – каже він Майклу, допиває віскі, дістає гаманець, кидає на стіл декілька купюр, підводиться і йде геть.
Він робить чотири кроки, зупиняється, обертається до Майкла і говорить до нього:
– Візьми мого хлопчика до себе. Інакше він просто пропаде, Майкле, так і не зрозумівши, що таке життя і яким воно може бути насправді.
2013 рік
Увесь жовтень Томас Лейл їздив Україною.
«Зрозумій настрої. До Вільнюсу[4] ще є час. А далі вже почнеться», – сказав йому шеф, коли відправляв свого агента у вельми повчальні мандри.
Він укотре переконувався, що то досить дивна держава, країна суцільних протиріч і непорозумінь, масштабної корупції й одночасного бажання звільнитися від її бридких кайданів.
Усі там ненавиділи владу, й водночас усім кортіло тієї клятої влади. У тому була вся сутність українців. Гнітюча і непереможна, бо стосувалась практично кожного.
– Ось начебто живе з тобою поруч людина. Людина та й людина. І чесна, і привітлива, і думає як усі, і говорить правильні слова, і поважає права інших, і проти тоталітаризму, і за демократію, і усміхається тобі, і ніколи не скаже зайвого слова. Нормальна, правильна така людина. Але волею долі чи то якогось кума, котрий зміг упіймати кар’єрну жар-птицю, людина отримує певну посаду, і з нею одразу відбуваються дивні метаморфози. Вона покрикує на підлеглих, зверхньо ставиться до родичів, а вчорашні друзі йдуть у забуття, адже їхнє місце займають інші, такі ж самі, наділені владою