Диктатор. Сергій Постоловський

      Сараєво живе в блокаді сербської армії. Щодня працює артилерія та снайпери. Щодня гинуть старі, жінки, діти. С’юті та Лейл користуються прикриттям місії ООН. Під носом сербів вони плетуть свою брудну павутину. Балкани вкотре горять вогнем чужих амбіцій.

      – Мусульмани чи християни, не має значення, – відповідає Томас. – Усі вони покидьки. Нам своє робити.

      «А ти вчишся, хлопчику», – задоволено думає С’юті, і десь поруч з їхнім будинком лунає вибух чергового снаряда.

      Вони їдуть вулицями нічного Нью-Йорку. Томас ніяк не може зрозуміти, в яку халепу він вляпався цього разу. У незнайомці живе впевненість. У кожному його слові, кожному русі та клята впевненість! Він розглядає Лейла і не квапиться продовжувати діалог. Майкл С’юті вичікує. Чергове питання має задати Томас. І, врешті-решт, він це робить.

      – Що вам потрібно від мене? – приречено питає Лейл, і на вустах С’юті народжується задоволена по-смішка.

      – Твій розум і твоє бажання служити своїй країні, – відповідає агент ЦРУ новому підопічному.

      – На них точно не вийдуть? – питає С’юті, коли за вікном лунає чергова серія пострілів.

      – На мертвих можна вийти, але ось запитати їх нема про що. Мертві завжди вперто демонструють схильність мовчати.

      – Коли це ти став таким циніком, Томасе?

      – Того ранку, як протверезів остаточно і зрозумів, що ви не випадково трапилися у моєму молодому житті.

      Вони знаходяться у незнайомій Томасу квартирі десь на Мангеттені. Похмурий ранок не додає настрою. Лейлу кортить випити, але присутність С’юті перекреслює будь-яку надію на холодне пиво та міцний віскі.

      – Гаразд, Томасе! Розкажи мені про себе. Я хочу знати усе, – каже Майкл С’юті і сідає у крісло навпроти Лейла, аби слухати чергову сповідь рекрутованого ним агента.

      Увечері Томас Лейл йде до центру Сараєва, туди, де ринок Маркале. Ще з часів Середньовіччя сюди з’їжджаються торговці з усіх Балкан. Сьогодні тут тихо. Наступного дня буде гаряче. Про це ще не знають мешканці міста. Про це відомо Томасу Лейлу і Майклу С’юті. А також трьом мусульманам, які мають виконати заплановане.

      Томас підіймає голову і вдивляється у фасад ринку. «Gradska Trznica» – напис великими літерами, а над ним – герб. Чотири колони при вході. Монументальність та подих історії. Пам’ять про давно зниклу імперію, яка залишила по собі поодинокі нагадування.

      – Так має бути, – говорить Томас Лейл вголос і починає неквапний рух назад.

      Він довго розповідає С’юті про себе. З кожним новим словом Томас відчуває полегшення, щось незвідане і цікаве народжується у ньому. Лейл ніяк не може збагнути, чому так щиро сповідується перед людиною, яку знає лише декілька годин.

      – А що твій батько? – між тим питає Майкл С’юті.

      – Хто такий батько, містере С’юті? Я не знаю, як це, – відповідає Томас Лейл і розуміє, що відтепер у нього дійсно з’явився батько.

      Томас рівно дихає уві сні. Йому нічого не сниться, не докучають жахи, не приходять видіння мертвих