Визволення. Роман мілин. Джозеф Конрад
на своєму боці, неуважно дивлячись перед себе. На шкафуті[7], межи багрів, прив’язаних по обидва боки ґратчастого люка, він побачив купку людей. Вони сиділи накарячках, навколо дерев’яної миски з верхом накладеної рижом. Темнолиці, ніжноокі, мовчазні люди дружно уминали страву, але пристойно й стримано.
Тільки один чи два носили саронги[8], інші ж, наслідуючи принаймні на морі, негідному звичаєві європейців, носили штани. Двоє сиділи на баграх. Один – схожий на дитину, зі світло-жовтим обличчям, з чудною посмішкою на вустах, з пучками рівного волосся, пофарбованого під колір червоного дерева. Це був тиндал екіпажу – щось на зразок помічника боцмана, або серанга. Другий, що сидів поруч нього на багрі, був майже чорний. Його зморщене обличчя мало комічно-лютий вираз, що, здебільшого, характеризує людей із південно-західного побережжя Суматри.
Це був касаб, або комірничий – посада почесна й легка. Він один з усього екіпажу, що вечеряв, помітив на палубі свого господаря, відразу ж пробурмотів щось тиндалеві, який раптом збив свого старого бриля набакир, що надало йому зовсім безглуздого вигляду. Інші теж почули, але не перестали їсти, а ще швидше замиготіли своїми сухорлявими руками.
Сонце стояло не вище як один градус над обрієм. Від розпеченої поверхні води почав підійматися легкий туман, прозорий, ледве помітний, проте й від цього сонце змінилося на розпечений червоний диск, прямовисний і гарячий, що швидко котився по опуклій поверхні блискотливого моря. І от він упав за обрій, безмежна просторінь води несподівано стала похмура, грізна й глибока.
Сонна вода на мить затримала сонце на заході; від нього до непорушного брига простяглася на гладенькій і темній поверхні смуга світла, рівна, блискотлива, яскрава й проста; шлях золота, пурпуру й кармазину, сліпучий і жахливий, він, здавалося, простягся од землі аж на небо, до самої брами почесної смерті; та він слабшав помалу: море перемагало світло. Нарешті зостався від сонця тільки слід, наче велика тихоплинна іскра на воді. Вона затрималась і несподівано щезла, немов прибита зрадницькою рукою.
– Зайшло! – промовив Лінград, що пильно стежив, але пропустив останній момент. – Зайшло! Гляньте-но, Шоу, на годинник у каюті!
– Гадаю, сер, він майже точний. Три хвилини на сьому. Стерничий голосно вибив чотири склянки. Тоді другий босий матрос пройшов на корму, щоб стати до стерна, а серанг брига зійшов по сходах і заступив на палубі Шоу. Підійшовши до компаса, серанг мовчки спинився.
– Серанг, якщо буде вітер, тримати на південний схід! – виразно наказав Шоу.
– Єсть, південний схід! – поважно відказав літній малаєць.
– Коли бриг візьме хід, доповіси мені, – встряв Лінгард.
– Добре, туане, – відповів серанг, швидко глянувши на небо. – Вітер буде, – додав він стиха.
– Я теж гадаю, – сказав Лінгард.
Тіні швидко оточували бриг. Мулат, вистромивши голову з каюти, гукнув: – Готове, сер!
– Ходім, з’їмо що-небудь,