Визволення. Роман мілин. Джозеф Конрад
білих людей, мабуть, на чотири весла, зовсім невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!
Він простяг руку, показуючи за борт.
– Ідуть сюди, – додав він рішуче.
Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:
– Щось там на воді, сер! Перед самою провою!
– Гаразд! – відгукнувся Лінгард.
Перед його очима промайнула ще чорніша від темряви тінь. Над водою пролунали обережні англійські слова.
– Який це корабель?
– Англійський бриг, – трохи вагаючись, відповів Лінгард.
– А, бриг! А я гадав, щось більше, – провадив розчаровано й спокійно голос із моря. – Я під’їду до борту, якщо дозволите!
– Не під’їздіть! – гаркнув Лінгард. Спокій цього невідомого чоловіка здавався йому образливим і збуджував вороже почуття.
– Не під’їздіть, якщо не хочете втратити човен. Звідки ви взялися? Хто ви? Скільки вас у човні?
Після цих енергійних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Він, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер більшим. Човен причалив до того борту, де був Лінгард. І знову почувся спокійний голос.
– Зараз я вам покажу.
А за хвилину промовив тихше, але виразно:
– Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!
Раптом блиснув синій вогник, що яскраво освітив клапоть темряви. У його сяйві з’явились обриси білої шлюпки. На веслах сиділо п’ятеро людей. Їхні голови були повернуті до брига з виразом великої цікавості на обличчях, що в цьому сліпучому й зловісному сяйві були як мертві. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипівши, знову накинулася на човен.
– Нас п’ятеро, – лунав той самий спокійний голос із темряви, яка здавалася тепер ще чорнішою. – Четверо гребців і я. Ми з яхти – з британської яхти.
– Підіймайтеся на борт! – гукнув Лінгард. – Чому ви не сказали цього раніш? Я гадав, що ви переодягнені голландці зі схованої десь канонірки.
– Хіба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребіть хлопці! Звертай, Джоне!
Човен підійшов, ударившись у борт, і один чоловік почав лізти на бриг, важко, але вправно. На мить він спинився, крикнув до тих, що зосталися у човні: «Хлопці, одштовхніться трохи», потім стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:
– Добривечір… Сер капітан?
– Ні, він на кормі! – буркнув Шоу.
– Ідіть сюди, йдіть, – нетерпляче покликав Лінгард.
Малайці покидали свої місця й мовчки скупчилися коло грот-мачти. Ніхто не промовив ні слова, доки незнайомий ішов до капітана, що ждав його. Лінгард побачив невисокого жвавого чоловіка, який, торкнувшись до козирка, повторив те саме привітання спокійно й повагом:
– Добривечір… Сер капітан?
– Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?
– Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.
– Ви побачили мене! – вигукнув Лінгард. – Коли? У який час?
– Не