Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон
буркнув він, присипаючи цукром свого пориджа[3].
– Ой, ні! Певно, щось…
– Будь ласка, дай мені спокій! – урвав він її. – Я спізнився і хочу мерщій поснідати.
Місіс Бронсон тієї ж миті зловила очима доньчин погляд, і Бессі, усе ще не розуміючи, поспіхом вийшла з їдальні.
Джо зрадів, що мати вирядила сестру геть і що сама вона ні про що не допитувалася. Певно, батько попередив її. Він знав із досвіду, що в такому разі мати йому не докучатиме. Йому було ніяково. Він нашвидку ковтав свій сніданок, відчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.
Вона завжди була така ніжна до нього, але сьогодні Джо помітив, що коли він виходив із дому, вимахуючи книжками на ремінці, вона поцілувала його якось особливо й, аж доки він не завернув за ріг вулиці, усе стояла та дивилась йому вслід із вікна. А проте найбільшу увагу Джо зараз приділяв власним болям. Кожен крок завдавав йому нестерпної муки. Боляче було й од виразок, і од сліпучого блиску сонячного проміння, що відбивав асфальт, і од нам’ятих м’язів та суглобів. Ніколи він і в думках собі не покладав, що м’язи можуть так задерев’яніти. Кожнісінький із них відмовлявся коритися. Пальці розпухли так, що поворухнути не можна було, руки від зап’ястя й аж по лікоть нили так, що страх! «Це, певно, тому, – гадав він, – що вчора доводилося затуляти обличчя й, зберігаючи тіло від ворожих штовханів, підставляти весь час під удари лікті».
Йому цікаво було, як себе має сьогодні Симпсон-Червонько, й думка про те, що й Червонькові доводиться зазнавати, такого ж болю, мимохіть зародила в ньому якусь товариську симпатію до цього вуличника.
На шкільнім подвір’ї усі голови й очі повернулися до Джо. З якоюсь повагою купчилися коло нього хлопці-школярі, й навіть найближчі приятелі-однокласники виявляли до нього підвищену пошану, чого раніше Джо не помічав.
VI. Іспити
Певна річ, що Фред та Чарлі встигли вже пустити чутку про все, що відбулося цієї ночі в «Пеклі»: і про бійку з Симпсоновою ватагою, і про сутичку з харцизяками-рибалками. Джо зітхнув із полегкістю, коли о дев’ятій годині, задзеленькотів дзвоник, і попрямував до класу під перехресним вогнем захоплених очей. Навіть дівчатка й ті дивилися на нього з якимось побожним острахом, наче він був Данилом, який вийшов із левової печери, або Давидом, який переміг велетня Голіафа.
Джо почував себе ніяково, що його мають за якогось героя; він радий був би, щоб оті скеровані на нього очі обрали собі іншу мету. Незабаром вони й скерувалися в інший бік.
Школярам роздано великі аркуші паперу, й учителька, міс Вілсон – статечна панна, якій, мабуть, уся земна куля здавалася за льодовню, бо вона навіть у найспекотніші дні завжди приходила до класу зап’ята теплою хусткою – злізла із катедри, наблизилася до класної дошки й вивела на ній так, щоб усім було видно, велику римську цифру «І».
П’ятдесят пар очей уп’ялися в її руку, чекаючи, що буде далі. В кімнаті запанувала тиша. Під римським «І» вона написала: а) Які закони називалися Драконовими? б) Чому один
Поридж – це страва, подібна до каші, улюблена їжа англійців та американців за ранковою кавою.