Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон
гарбаєш чуже добро.
– Давай пакунка! Зараз мені!..
Отаман загрозливо стис кулака. Симпсон, плакавши лютими слізьми, мусив таки віддати здобич.
– А ти що там ховаєш? – кинув раптом отаман, обертаючись до Фреда й вихоплюючи йому з рук пакунка. – Ще літавці, га? Тут, як я бачу, ціла фабрика їх!.. – додав він, відбираючи пакунок у Чарлі. А тоді, промовив тоном безстороннього судді:
– Тепер ми маємо винести постанову, як саме покарати цих трьох молодців.
– За що саме? – обурився Джо. – За те, що нас пограбовано?…
– Ні, не за це, зовсім таки не за це, – удаючи ввічливого, відказав голова суду, – а за те, що ви тут швендяєте зі своїми забавками на спокусу людям і утворюєте заколоти, бешкетуєте!.. Це чорти батька зна що!..
Добре зваживши, що вся увага «рибалок» купчилася зараз коло трьох «верховинців», Червонько, вгодивши мить і вислизнувши зі своєї куцини, прожогом кинувся до тої самої вилазки, де його перейняв Джо. Кілька рибалок перескочили тин, і з галасом помчали наздогін. Десь зайшлися гавкаючи й виючи собаки, далі зацокотіли каблуки не то по дахівках, не то по порожніх скриньках, а тоді захлюпала вода, немов хтось бочку перекинув.
По хвилині здогінці повернулися, мавши вигляд не дуже хвацький – мокрі, як хлющ, після холодного душу, яким почастував їх каверзний Червонько; а згори звідкись, з приязного даху, долинав його глузливий регіт.
Цей випадок, вочевидь, збентежив отамана рибальської ватаги; він знову повернувся до трьох приятелів, як раптом почувся протяглий свист – вочевидь, гасло, яким вартовий застерігав своїх товаришів. За мить примчав той вартовий сам і приєднався до ватаги, яка вже, почала відступати.
– Чубаті[2] – гукнув він, ледве зводячи духа.
Джо озирнувся, угледів двох полісменів, що наближалися, поблискуючи касками на головах: та електричними ліхтариками, і пошепки озвавсь, до товаришів:
– Тікаймо!
Та банда, що погналася, хто куди, заступала їм дорогу спереду, а поліція наближалася ззаду… Отже, їм довелося кинутися вбік Червонькової вилазки, полісмени ж і собі побігли за ними, гукаючи, щоб вони зупинилися.
Хлопчачі ноги прудкі, а надто, як за погонича їм буває страх. Перескочивши через паркан хлопці дременули далі задвірками й закутками. Полісмени, ті за ними не полізли. Певно, їм уже доводилося скуштувати гарячого по цих лазах-перелазах. Отже, натрапивши на тин, вони вирішили на своїх здогонах заговіти.
Тут не було жодного ліхтаря, хлопцям доводилося навпомацки блукати серед темряви, і серця їм шалено калатали.
На подвір’ї, серед кучугурів, порожніх кошів та скриньок хлопці блукали щось із чверть години. Куди не тикалися, усюди натикалися на гори ящиків, яким кінця-краю не було. З цього лабіринту вони нарешті видряпалися на дашок повітки, але потрапили на друге подвір’я, де теж не було куди подітися – так його захаращено порожніми клітками для курей.
Урешті-решт натрапили вони й на ту славну споруду, що через неї так добренько скупалися Червонькові здогоничі. Приладдя
Чубатими в Англії та Америці дражнять по-вулишньому полісменів.